…Півторарічне біляве маля заливалося щасливим сміхом на гойдалці в ігровій кімнаті. З ним бавилася симпатична молода пара, потім гойдалку зупинили, маля підхопила на руки висока гарна жінка (виявилося, досить відома в себе на батьківщині телеведуча), розцілувала, передала своєму супутникові. Трійця справляла враження міцної дружної родини, і сторонньому спостерігачеві ця сцена скоріше нагадала б кінець дня у звичайному дитячому садку, а не в будинку, де живуть сироти та крихітки, зроду позбавлені батьківської опіки.
– Ця пара зі США, із Флориди. Вже оформили пакет усіх необхідних для всиновлення документів, кожну вільну хвилину прагнуть проводити з хлопчиком і, з усього видно, наш Миколка знайде за океаном добру родину, – коментує підглянуту мною картинку начмед Одеського міського Будинку дитини № 1, лікарка-педіатр І категорії Т.М. Грищенко. – На рік, трапляється, забирають близько 30 діточок. Щоразу серце щемить: як там наші малята, чи добре їм, чи здорові. Крім наших співгромадян, дітей усиновляють американці, французи, італійці, іспанці, швейцарці. Для іноземців процедура складніша, потрібні навіть відгуки сусідів про родину, але люди йдуть на це, мріючи про сина або дочку. Потім ми багато років підтримуємо з ними добрі взаємини, складаємо фотоальбоми про життя наших вихованців у прийомних батьків.
Тетяна Миколаївна працює в Будинку дитини з 1999 року. А в медицині – з 15 років: після восьмого класу вступила до Одеського медучилища № 2, працювала в реанімаційному відділенні 10-ї міськклінлікарні, потім закінчила Одеський медуніверситет.
Ми робимо з начмедом невелику екскурсію по Будинку, вона розповідає історію кожної дитини, і її привітне лагідне обличчя то світлішає, то засмучується. Цей дитячий заклад має статус спеціалізованого: серед 100 його вихованців мало абсолютно здорових дітей – тут лікують, ростять і виховують малят із пороками серця, неврологічними патологіями, віднедавна – інфікованих ВІЛ. У крихітної Люсеньки, якій, як з’ясувалося, більше трьох років, а на вигляд не більше року, цілий букет хвороб; її сусід по палаті страждає на важкі ускладнення після перенесеного менінгіту; п’ятирічний “старожил” Будинку дитини Максимко одержує антиретровірусну терапію (і приречений на це лікування довічно) – у нього встановлено діагноз СНІД. Маленька Таїсія в рік свого віку важила лише 5 кілограмів, лікарі змагалися за кожні її 10 грамів і за те, щоб дівчинка навчилася посміхатися: зараз її не впізнати, погладшала, покращала, щічки почервоніли – позначилося спеціалізоване лікування.
– Знаєте, коли я вирішила піти сюди на роботу за прикладом нашого головного лікаря Валентини Олександрівни Карташової, в якої проходила інтернатуру, коли вона працювала в обласній дитячій лікарні, мене, м’яко кажучи, не розуміли ні багато колишніх однокурсників, ні друзі, ні знайомі. Напевно, в уяві людей живучий іще стереотип, коли Будинок дитини сприймається, як щось другосортне, де діти вічно заплакані й замурзані, няньки брутальні, панують злидні... Нічого такого не було й немає в нашому Будинку.
В цьому переконалася навіч. Не всякий запишнілий міський дитсадок може похвалитися таким затишком і комфортом, що його створено для вихованців Будинку дитини № 1. Не кажучи вже про високі професійні якості лікарів, медсестер, нянечок, для яких робота тут стала...
– ...способом життя, – закінчує думку Тетяна. – Або, як ми між собою жартуємо, довічним діагнозом. Це ні з чим не порівнянне почуття, коли, щогодини вкладаючи досвід, знання, вміння, старання в лікування маленької слабенької людинки, в її виховання, зо дня на день спостерігаєш, як вона росте, стає на ніжки, починає сміятися, ходити, говорити, пустувати, вередувати, не гірше звичайних його однолітків... Прикипаєш душею, і коли настає час переводити їх до дитбудинків (у нас же діти утримуються до 4 років), прощатися жаль аж до сліз. Розумію, там їх теж люблять, але тривога за долю кожного все-таки не полишає, намагаємося якомога довше тримати в полі зору всі перипетії їхнього подальшого розвитку. Тим більше, що в багатьох відроду такі складні, поламані долі, і так важко буває їх уберегти від загибелі в буквальному значенні слова.
Такий наслідок загрожував новонародженому дівчатку, що його привезли з Ізмаїла: маля з необрізаною пуповиною знайшли в човні. Ще одну привезли прямо з Привозу: знайшли в коробці з-під якихось продуктів. Брат і сестра Вова й Танечка, погодки, – підкидьки, хворобливі і виснажені. Знайомишся з цими історіями й мимоволі думаєш про те, що жодними причинами не можна виправдати такого нелюдського ставлення до дітей, що, мабуть, назріла потреба ухвалити жорсткіший закон про батьківську відповідальність за долю нащадків.
На щастя, багато знедолених малят потрапляють у надійні руки таких фахівців, як лікарка Тетяна Грищенко, як її колеги – педіатр Андрій Загарін, кардіолог Наталя Зима, неонатолог Тетяна Дрожжина та інші лікарі Будинку дитини, яким допомагають досвідчені медсестри, весь колектив, що по-справжньому вболіває за справу. Зараз поруч із основним будується ще один корпус: здійсниться проект міськради, і діти тут зможуть виховуватися до 7 років. Кошти в цю шляхетну справу вкладає і місто, і спонсори, якими Будинок дитини не забутий.
– Це природно для дитячого лікаря – побачити сенс життя в такій роботі. Так, і сил, і нервів вона часом забирає через край. Але по-іншому я уже б і не змогла.
Діти називають її на ім’я – просто Таня. Як і всіх інших фахівців, що тут працюють, – Валя, Люда, Рая, Наталка, без знеособленого додатка “тітка”: колектив переважно жіночий. А вдома в мами Тетяни дочка Юля, другокласниця. Вона ще не вирішила, ким бути: у такому віці вибір майбутньої професії може змінюватися по сім разів на тиждень. Але одне – “буду, як мама” – незмінно. Здається, дочка має на увазі насамперед такі мамині якості, як добросердя, непідробна любов до дітей, вірність даному слову, надійність. Те, що малята відчувають відразу, і тому швидко переймаються довірою до лікаря. Ну, а колеги б додали до портрета нашої героїні Тетяниного дня високу професійність, вимогливість, відповідальність і, звісно ж, неповторний жіночий шарм.
