Під час нашої зустрічі наприкінці 2003-го йшлося про плюси й мінуси поштового реформування в країні взагалі. Мій співрозмовник, начальник Ширяївського центру поштового зв'язку № 4 Леонід Михайлович Марченко, тоді схвалював створення 7 регіональних центрівпоштового зв'язку замість 27 районних і міських вузлів, що діяли на Одещині до цього. А які наслідки того нововведення сьогодні?
– І зараз залишаюся на тих же позиціях, – сказав Леонід Михайлович.
При цьому він навів приклад, пов'язаний із введенням у дію системи поштового штрих-кодування. Тепер на будь-яке відправлення (посилку, бандероль, замовлений або простий лист) наноситься позначення, що фіксується в поштовій комп'ютерній мережі. Провівши сканером, оператор, який працює із кореспонденцією, може визначити, звідки воно надійшло, скільки часу знаходилося в дорозі, куди відправляється. Більше того, сьогодні працівники центрів мають можливість простежити за проходженням тієї ж посилки на всіх етапах: від пункту її відправлення до одержання за зазначеною адресою. Впровадженню прогресивної системи контролю саме й сприяло створення укрупнених центрів поштового зв'язку. Адже придбати дороге електронно-комп'ютерне устаткування для семи підприємств, що працюють нині в області, було набагато простіше, ніж для 27, котрі існували раніше.
Другим позитивним моментом реформування Леонід Михайлович Марченко вважає той факт, що за рік тривалість проходження кореспонденції зменшилася на один день. Зараз, на його думку, пробуксовує остання ланка в ланцюгу доставки: відділення зв'язку – поштар – одержувач. Але ця проблема має глибокі соціальні корені. Особливо в сільській місцевості. Адже чим відрізняється наш український поштар від свого колеги із країн Західної Європи?
Там постачальник пошти на периферії одержує за свою роботу зарплатню, що дозволяє йому жити безбідно. З транспортних засобів у його розпорядженні, як мінімум, добротний велосипед. Розвозить він кореспонденцію по гарних дорогах як усередині населених пунктів, так і між ними. У нас же все, як мовиться, із точністю до навпаки. Ось і виходить, що доки наші сільські «Пєчкіни» (а це, здебільшого, – жінки) доберуться по бездоріжжю і вибоїнах до відділення зв'язку, котре знаходиться в одному із декількох населених пунктів сільської ради, а потім – назад, – дивишся – й день минув. Головна біда – поштарської зарплати вистачає лише на найнеобхідніше: хліб, сіль, сірники, мило, гас, дешеві цукерки для діточок або онуків...
– Люди не скаржаться, – говорить Леонід Михайлович. – Це життя. Поки що воно таке. Сподіваємося, буде краще. Останнім часом йдуть назустріч органи місцевого самоврядування, по можливості забезпечуючи для сільських поштарів велосипедами. А наша справа – працювати якнайкраще, швидше доставляти пошту людям. Не кривлячи душею, можу сказати, що зараз у нас створився міцний колектив справжніх професіоналів, які пережили труднощі перехідного періоду після розвалу Союзу, реформування і наступного становлення.
Свідченням кредиту довіри населення, який зріс, є передплата на газети й журнали. За останній рік вона значно збільшилася в усіх чотирьох районах, що входять до Ширяївського центру поштового зв'язку. За цим показником він вийшов на друге місце в області серед подібних підприємств. Тобто, люди повірили, що можна одержувати періодику вчасно, регулярно, без нез’ясованих раніше зникнень окремих номерів друкованих видань.
– До речі, про вашу газету, – продовжив розмову Марченко, – за останні два роки число її читачів істотно зросло. Одного із найуважніших і зацікавлених ви бачите в моїй особі. «Одеські вісті» стали жвавішими, людянішими, якщо хочете. Це моя думка. Мені, наприклад, імпонують такі рубрики, як інформаційна «Від Дунаю до Бугу», «Глибинка», «Планета – «М'яч», «Важкі діти», «Депутат у своєму окрузі». Добре, що з'явилися поради городникам, садівникам-аматорам, пасічникам. Подібне цікавить людей як в селі, так і в місті. Словом, пишіть цікавіше, краще, а ми постараємося забезпечити вам надалі гарну передплату.
смт Ширяєве
