Пишу ці рядки під враженням багаторазових спостережень у лікувальних установах, де інколи вистоюю в довгих чергах, поїздок у міському транспорті, відвідувань усіляких “начальницьких” кабінетів, де доводиться бувати колишнім фронтовикам.

Так, ми багато говоримо про повагу до ветеранів і багато робимо для того, щоб у День Перемоги вони були оточені увагою й піклуванням. Але нерідко забуваємо про те, що й увага, і піклування цим людям потрібні не тільки у великі свята, а й у повсякденному житті. Саме в будні мають виявлятися по-справжньому повага і подяка до ветеранів.

Багато часу минуло з пам’ятного переможного травня 1945 року, багато що за 60 років втратило гостроту, яка впливає на почуття людей. Зросли нові покоління, що знають про війну лише з книг, фільмів і розповідей. Зустрічаючи оплесками запрошених на урочистий вечір ветеранів, не помічають їх, коли ті стоять в автобусі, трамваї з ціпочком, не завжди пропускають вперед у черзі на прийом до лікаря, не поспішають із вирішенням їхніх насущних проблем у різних житлово-комунальних конторах.

Чудово, що був виданий у 2002 році Указ Президента про додаткові заходи щодо правового та соціального захисту ветеранів війни, там же йшлося і про поліпшення патріотичного виховання молоді. Проте на всі випадки життя указів не видаси, просто треба мати добре серце і людське розуміння, і молодь виховувати в цьому плані власним прикладом.

Під час війни важко було всім, але ті труднощі, через які довелось пройти фронтовикам, не піддаються ніяким порівнянням. Знаю це із власного досвіду. Війна застала мене в Москві, працював фрезерувальником на заводі “Оргметал”, до армії був призваний у листопаді 1941 року і направлений у запасний полк до м. Подольськ. Після нетривалого навчання повезли нас на фронт, на Малоярославський напрямок. Жінки, що стояли при дорогах, намагалися напоїти молоденьких солдатів молоком, але ті відповідали: “Ніколи нам, любі матусі, потім почастуєте, коли Москву відборонимо...”.

Битва під Москвою була люта, тут вирішувалася доля і столиці, і Батьківщини. Згадую і думаю: з чим можна порівняти дні і ночі, проведені в окопі на лютому морозі в грудні 1941 року? А під бомбами та снарядами супротивника, коли земля-матінка диба ставала? А в атаку підніматися під градом куль, знаючи, що щораз дивишся смерті в очі і невідомо, чи повернешся з бою... Я був поранений у тих боях на землі Підмосков’я. А скільки моїх однолітків назавжди залишилися вісімнадцятирічними, полігши навіки в братських могилах!

Зараз мені 82 роки, інвалід війни, маю бойові нагороди, пройшов дорогами Великої Вітчизняної від Москви до Берліна, кожен день боїв навічно в пам’яті. Отож, якби мене запитали, як би я висловив подяку фронтовикам, відповів би: став би на коліна, поцілував солдатську шинель, як схиляються і цілують перед боєм полковий прапор.

А тепер у мене питання: хіба неправда, що деяким ветеранам роками не роблять ніякої допомоги, навіть вітальні листівки в День Перемоги не всі одержують? На жаль, правда.

Хотілося б, щоб і органи влади, і керівники підприємств, та й ветеранські організації районів подали конкретну допомогу кожному колишньому фронтовикові, інвалідові війни, учасникові боїв. Щоб і справді ніщо не було забуто, ніхто не був забутий і в дні святкування 60-річчя Перемоги, і після них – щодня.