Галина Дмитрівна прокинулася до третіх півнів. Звичка вставати так рано випрацювалася в неї із юних років, коли вона пішла працювати дояркою до колгоспу «Дружба».
Хто знав Галину в ті роки, пам'ятають її як одну із кращих у своїй професії. Її череда постійна давала вагомі надої. І якби зібрати воєдино усі ті літри молока, які вона надоїла за багато років роботи, вийшло б озеро.
Г.Д. Магалко вже давно на пенсії. А звичка вставати рано, залишилася. Та це й до речі. Особливо у весняно-літній період, коли треба обробляти город. І догляд за домашньою живністю теж вимагає часу.
Вже років десять живе вона із чоловіком Варфоломієм Івановичем на хуторі Нова Дворянка. До останньої, ще радянської, адміністративно-територіальної реформи це було звичайне українське село, жителі якого працювали на полях і фермах місцевого колективного господарства. Але їхні постійні то укрупнення, то розукрупнення призвели до того, що село поступово занепадало. Люди роз'їжджалися – хто ближче до центральної садиби, хто по містах і областях колишнього Союзу.
У селі від хат і господарських будівель нічого не залишилося. А останні руїни заросли бур'яном.
Садиба Магалків стоїть на пагорку – єдина у всій окрузі. І сам факт існування говорить про стійкість людей, які живуть у ній. Не забувають про них і місцева влада. Ось і сьогодні відвідати ветеранів пообіцяли голова Миколаївської райради В'ячеслав Кобус і Олексіївский сільський голова Олександр Пашкевич.
Доки чоловік дає корм корові й свиням, Галина Дмитрівна в літній кухні порається біля плити. Приїдуть шановні люди, треба по-стародавньому звичаю їх почастувати. Добре є продукти зі свого городу.
Саме до обіду приспіли й гості. Скориставшись випадком, подружжя просить сільського голову, щоб той не затягував із доставкою вугілля. Одержавши позитивну відповідь, вони впевнені, що так воно й буде. Олександр Пашкевич – людина обов'язкова.
Є про що поговорити подружжю й з головою райради, адже знають один одного не один десяток років. А В'ячеслав Іванович Кобус ремствує, що після минулої реформи із карти району зникло близько сорока населених пунктів. А таких, як Нова Дворянка, де мешкають від 2 до 20 чоловік, набереться не менше двох десятків. І душа болить від того, що вироджується українське село.
Ось і діти подружжя Магалків – син Віктор і донька Валентина не затрималися надовго у рідному районі. Подорослішавши, виїхали до Одеси, де й живуть своїми сім’ями.
- Діти в нас гарні, - говорить Галина Дмитрівна. – Живуть у ладу, виховують двох наших онуків – Вадима й Віталія. По можливості відвідують. Цими днями приїхала до нас донька Валя допомогти по господарству. Тому що важко нам, старим, з усім впоратися. Город, близько шістдесяти соток виноградника, пасіка, корівка, поросятка, кури – до всього треба докласти рук. А здоров'я вже не те.
Переїжджати до дітей у місто подружжя навіть не думає.
- Ну, на кого ми залишимо будинок, господарство? - журиться Галина Дмитрівна. – Адже це моє родове гніздо. Тут жили мої дідусь Прокіп і бабуся Параска Трандасири, батько Дмитро і мати Дарина. Тут, у цьому будинку, і я народилася. То ж буду жити тут, поки не помру.
Розмовляючи по душах, запитую Галину Дмитрівну, як вони із чоловіком обійшлися зі своїм земельним паєм.
- А передали в оренду, - відповідає вона. – Фермеру Павлу Володимировичу Іванову. Чоловік порядний. І розраховується сповна, і город зоре, і хліба привезе. Усе в нас із ним по-людськи...
Під кінець бесіди із Галиною Дмитрівною в будинку пролунав телефонний дзвінок. Спочатку не повірив своїм вухам – здалося мабуть, подумав. Але побачивши, як Варфоломій Іванович поспішив на дзвінок апарата, зрозумів, що й до Нової Дворянки прийшли досягнення цивілізації.
