Особисте досьє:
Ахмед Лятіфович Алескеров народився в Баку.
Закінчив Бакинський інститут фізкультури.
Заслужений тренер України, Таджикистану та Азербайджану.
Майстер спорту СРСР.
Виступав у команді “Нефтяник” (Баку) з 1955 по 1965 рр..
У вищій лізі чемпіонату СРСР провів 115 матчів, забив 6 голів.
Тренерська кар’єра: “Нефтчі” (Баку), 1966-1970 рр.
1980-1982 рр. 1999-2000 рр.
“Памір” (Душанбе), 1972, “Чорноморець” (Одеса), 1973-1977 рр.
“Араз” (Нахічевань), 1979 р. “Зімбру” (Кишинів), 1989-1990 рр.
“Шериф” (Тирасполь), 1997-1998 рр.
Працював тренером-консультантом іллічівського
“Портовика”, 1996-1997 рр.
Керував національною збірною Азербайджану, 1992-1993 рр.
1998-2000 рр.
Визнаний кращим тренером Азербайджану ХХ сторіччя.
За опитуванням газети “Одеса – спорт”, посів друге місце у номінації “Кращий тренер
в історії одеського “Чорноморця” після Віктора Прокопенка.
Минулої середи, 5 жовтня, виповнилося 70 років Ахмеду Лятіфовичу Алескерову. Цю людину можна сміливо назвати живою легендою одеського футболу. “Чорноморець” зобов’язаний Алескерову своїм виходом до вищої ліги чемпіонату СРСР у 1974 році, після чого одесити єдиний раз у радянській історії вибороли бронзові медалі.
При Алескерові “Чорноморець” вперше “прорубав вікно” у Європу. У 1975 році одесити у двораундовій дуелі хоча і програли римському “Лаціо”, але змусили звернути на себе увагу футбольної громадськості. Між іншим, Алескерова та ще кількох гравців наполегливо запрошували на роботу до “Лаціо” – небачена на ті часи пропозиція, враховуючи “радянську залізну завісу”. І це зайвий раз підтвердило високий рівень кваліфікації тренера.
Алескеров завжди був тренером-максималістом, який прагнув зі своїми командами до досягнення найвищих результатів. Ось що він розповів в одному з інтерв’ю “ОВ”:
– Будь-який тренер, прийшовши у команду, повинен одразу здобути перемогу, тим самим вселивши впевненість у своїх підопічних. Інакше нема рації працювати. Так в мене було з “Нефтчі”, що посів третє місце у союзному чемпіонаті, з “Паміром”, “Зімбру”. Так само вийшло з “Чорноморцем”. Я очолив команду у виїзному матчі із “Спартаком” (Орджонікідзе) – ми виграли 3:0, а потім хлопців було просто не втримати. Взагалі я хотів зробити “Чорноморець” чемпіоном СРСР, але мені заборонили запрошувати потрібних нам футболістів. Мабуть, певні сили не хотіли, щоб у країні з’явився ще один конкурент за призові місця.
Ахмед Алескеров, як і раніше, з сім’єю живе в Одесі, зустрічається із своїми друзями і колегами. Велика дружба його пов’язує з Юрієм Романовим – у 70-ті роки працював начальником “Чорноморця”, а до останнього часу очолював Футбольно-спортивний клуб “Ветеран”.
Нещодавно виникла ідея створити Алею футбольної слави, приурочивши її відкриття до 70-річчя створення ФК “Чорноморець”. Святкування відбудеться в травні наступного року. Безперечно, що у списку почесних футболістів Одеси одне з перших місць посяде Ахмед Алескеров. Нехай це буде, хоча і трохи запізнілим, але заслуженим подарунком до славетного ювілею творця “бронзового” успіху “Чорноморця”.
Деякі висловлювання тренера
Про призначення у “Чорноморець”:
– В Одесу кликали багато хто. Спочатку начальник команди Юра Романов їздив за мною по всьому Радянському Союзі. Довелося поговорити і з секретарем ЦК Компартії України Погребняком. Таким чином, спільними зусиллями мене вмовили приїхати до Одеси, де відбулися бесіди з багатьма “чинами” облвиконкому, пароплавства, профспілки. До речі, зустрічався і з тодішнім секретарем обкому комсомолу Русланом Боделаном.
Відзначу, що в мене було багато пропозицій від “інших клубів – наприклад, кликали до ворошиловградської “Зірки”, яка у 1972 році стала чемпіоном СРСР. Але я вибрав Одесу і ніколи про це не шкодував.
Про “бронзовий” успіх 1974 року:
– Команда у тому сезоні грала просто чудово. Ми багато перемагали як у домашніх, так і гостьових матчах. Змогли налагодити гру в атаці й обороні і малюнок гри одразу відзначали багато фахівців. Вважаю,що футбол схожий з музикою – у ньому потрібно грати по нотах. З “Чорноморцем” мені таки вдалося створити гарний музичний твір. Працювали буквально вдень і вночі, щоб домогтися результату, і вибороли “бронзу”. Пам’ятаю, що урочисте вручення медалей відбулося у Палаці моряків. Уболівальники дуже бурхливо святкували наш успіх. Але ж команда в нас справді була що треба.
Про Валерія Лобановського:
– З Лобановським я був знайомий досить близько – це справді була унікальна людина і великий фахівець своєї справи. Мені довелось побувати разом з ним у Голландії у місті Утрехті, куди в 1975 році нас направили для вивчення тренувального процесу провідних клубів цієї країни. Ми жили в одному номері, багато спілкувалися. У ньому було завжди помітне бажання дізнатися про щось нове, більш досконале і, головне, відразу втілити це в життя, тобто на футбольному полі. Він завжди боровся лише за перші місця і дуже важко переживав будь-яку невдачу. Мабуть, тому так рано і пішов з життя...
Якось у 1975 році я в черговий раз зустрівся з Лобановським, який виборов з київським “Динамо” Кубок володарів кубків. Динамівці тоді гриміли по всій Європі, а я сказав йому, що, незважаючи ні на що, коли “Динамо” приїде до Одеси, то “Чорноморець” його обіграє. Так воно і сталося – ми перемогли 1:0.
На знімку: тренерський штаб “«Чорноморця», 1974 рік. Ахмед Алескеров – другий праворуч
