Двадцяте століття залишається в історії людства століттям нищівних воєн. Настає чергова річниця визволення України. Ніби зовсім недавно було 2 вересня – дата завершення Другої світової. Але найвеличнішою для нас датою була і залишається 9 травня 1945 року.
Цього року 9 травня до головної столиці Перемоги – Москви з’їхалися керівники більшості країн світу. Це було беззаперечним визнанням нашої спільної Перемоги. Визнали це навіть німці. Та ніяк не визнають доморощені історики. З підручників тема Великої Вітчизняної майже вихолощена. Кращі фільми про війну зникли з екранів наших телевізорів. Мало того – з’явилися завзяті автори, яким аж не терпиться перейменувати минулу війну в “совєцько-німецьку”.
Влітку мине рік, як вже немає мого діда Івана – ветерана Великої Вітчизняної. Помер у свої 92. Пройшов, пробіг і проповз пів-Європи, викопав не один десяток кілометрів окопів та траншей. Понюхав він пороху й у фінську. Але тієї далекої весни 45-го пощастило йому серед багатьох змучених, але гордих радянських воїнів, салютом розрядити останню чергу свого автомата у повітря переможеної Німеччини, сповіщаючи про кінець страшної гітлеріади, найбільшої битви в історії людства.
Можливо, в цьому і полягав найвищий сенс їхньої, ветеранів, історичної долі – бути бездоганними месниками, нищити фашистське зло, гнати окупантів із землі нашої, зокрема української. Разом з Білоруссю Україна була партизанкою, разом з Росією у розжарених небачених тиглях плавила не тільки сталь для гармат і танків, а виплавляла історію нового світу. Україна серед перших побачила справжнє лице фашизму.
Та не знає вже мій покійний дід Іван, що за новими стандартами його називають не ветераном Великої Вітчизняної, а учасником Другої світової, і що не ми виграли війну, а союзники, що радянські війська були загарбниками для Прибалтики, для Польщі, для Чехії...
Мабуть, забули чехи, як 6 травня Прага, що повстала, через єдину радіостанцію посилала в ефір сигнал: “Руда Армада! Допоможи! Руда Армада! Допоможи!” А в той самий час всього за 80 кілометрів від чеської столиці стояли американські війська, але не вони, а генерал Рибалко. Павло Семенович за наказом Верховного Головнокомандувача повів свою 3-ю гвардійську танкову армію з-під Берліна на допомогу гордим повстанцям Златої Праги.
Увечері 8 травня наші бійці вже бачили місто в біноклі. О 3-й годині ночі 9 травня армія генерала Рибалко ввійшла до Праги. Танк під номером двадцять п’ять лейтенанта Івана Гончаренка першим увірвався на вулиці міста. Але в цьому ж бою лейтенант загинув, ціною свого життя та життя багатьох тисяч воїнів врятувавши одну з найкрасивіших столиць Європи.
Покоління чехів, яке пройшло через пекло війни, уміло берегти та шанувати історію. В Празі з’явилися вулиці на честь маршала Конєва, маршала Єрьоменка. Одна з таких вулиць міста носила ім’я Івана Гончаренка. Його танк було піднято на постамент.
“Хай жиє Руда Армада!” – це були слова жителів Праги у сорок п’ятому році. Але покоління чехів дев’яностих років після Трояндової революції пофарбувало цей танк в рожевий колір і відправило до музею. Нові ж національні чеські герої ходять сьогодні у формі “СС”. Тих, хто визволяв країну сьогодні називають окупантами.
Невідомо, що б нині говорили жителі Прибалтики, якби переміг Гітлер? Чи б записали тоді радянських воїнів у визволителі?
Результатом більшості воєн був переділ територій. Після минулої війни Литва повернула собі частину земель, що були під Польщею, та місто Вільно. Тож могли б литовці радіти, а не обзивати визволителів загарбниками. Бо сьогодні всіх, хто визволяв Латвію, Литву та Естонію, вони вважають окупантами. А ще важче тим ветеранам, хто з тих чи інших причин залишилися там жити. Вони позбавлені пільг, часто не мають громадянства.
Є і в нас своя українська аналогія. Так, провідники української національної ідеї Мельник, Бандера наприкінці тридцятих років розпочали активну діяльність проти польської влади, яка на той час володіла Західною Україною. Розмістивши свої штаб-квартири у довоєнній Німеччині, ці лідери українських націоналістів не знали, що на них чекає в майбутньому. В 1938 – 1939 роках ще нічого не було відомо про Освенцім, Лідіце та Майданек, ще мільйони молодих українців не здогадувались, що Третій рейх зарахує їх у списки остарбайтерів та відправить на примусові і каторжні роботи.
А тому браві вояки із захватом записувались у різні військові формування. в тому числі й у відому дивізію “”СС – Галичина” та в батальйон “Нахтігаль” (Соловей) Але дуже скоро пелена з очей обдурених українців спала, бо не дав їм фюрер обіцяної влади і не зробив вільною Україну... Зрозумівши, що Гітлер їх обдурив, бандерівці почали воювати як проти “совєтів” так і проти німців.
Важка нам, українцям, дісталась історія. Ще важче докопатися до істини: хто ж правильно воював у тій війні? Мабуть, це марна справа. Цю проблему потрібно залишити для майбутніх поколінь. Мене ж цікавлять інші речі. Такі, наприклад, як ставлення до Польщі і до “совєтів”. Давайте разом подивимося, бо дивитися і бачити – це різні речі.
Так, потім Сталін заганяв силою селян західних областей у колгоспи, а сім’ї колишніх вояків УПА зазнали переслідувань. Але якщо ми забули і пробачили знущання Речі Посполитої з українського народу, то чому так довго тримаємо зло на все радянське? Чому про одну правду викрикують з усіх трибун, а другу правду піддають забуттю?
Осуджуючи сталінізм, ті ж самі промовці (навіть у Верховній Раді) забувають про фашизм, про те, що фашисти ставили собі за мету знищити не тільки євреїв та комуністів, але і слов’ян, як нижчу расу. Чому у вас така коротка пам’ять, панове?
Мільйони розтерзаних, задушених, повішаних, спалених, утоплених, отруєних, закатованих, розстріляних, зарізаних та заколотих наших дідів, батьків та братів вимагають від нас – про все пам’ятати!
А щодо того, чи скасовувати наступного 9 травня парад Перемоги на Хрещатику, то мій дід, гвардії рядовий Іван Пилипович, був би проти. І я також!
