За кілька днів до настання нового 1945 року наш 78-й окремий штурмовий інженерно-саперний Сандомирський орденів Червоного Прапора і Богдана Хмельницького батальйон терміново було перекинуто на правий берег річки Вісла в районі польського міста Милець.

Дві довгі ночі підряд з великим напруженням сапери ломами, кирками, сокирами, лопатами довбали мерзлу землю, роблячи лунки 40 на 40 см, завглибшки 15 см. У них клали міни, в які командир відділення вкручував детонатор і маскував. Я, як командир взводу, теж вирубував лунки, нарівні зі своїми солдатами.

Вночі гуркіт бою стихав, чулися лише поодинокі постріли або черги з кулеметів. Іноді кольорові пунктири трасуючих куль ручного кулемета прошивали чорне небо. По кольору куль було видно де свої, а де чужі. У наших траси були червоні, а у німців вогненно-блакитні. Зрідка розтинали нічну пітьму злітаючі ракети, які освітлювали місцевість мертво-блідим світлом. Посвистували сліпі кулі, але на них ніхто не звертав увагу. Чулося ревіння танкових моторів.

Настала новорічна ніч. Все було так, як і в попередні ночі. Тривала напружена робота чорноробочих війни, як називали саперів. А о 12 годині ночі всі 60 бійців роти привітали один одного з Новим роком, побажали дожити до Перемоги, дійти до Берліна. Ні пригощань, ні подарунків, але ніхто і не нарікав, і не скаржився.

Не обійшлося і без пригод. Ближче до ранку, піхотний лейтенант з передової траншеї, яка була неподалік, приводить під конвоєм мого червоноармійця із зв’язаними руками для опізнання. Я підтвердив, що це мій підлеглий, і конвоїри пішли. Виявляється, цей червоноармієць підносив міни (по одній у кожній руці) і, повертаючись, переплутав у темряві напрямок. Так і пішов в бік противника.

З його розповіді, він ішов, ішов і наткнувся на спіраль Бруно. (Скручений в коло тонкий дріт заввишки в 1 метр, при спробі перебратися через неї людина заплутується).

– Хвилин п’ять, – розповідав він, – я думав, що це таке. Перед нашою траншеєю такої спіралі не було. Потім зрозумів, що помилково пішов в бік противника. Заспішив назад, але потрапив не до своїх мінерів, а до стрілців у траншеї. Вони стріляли по мені, прийнявши мене за німецького розвідника. І тільки з моєї матірної лайки зрозуміли, що я свій. Потім привели мене сюди. Незважаючи на зрозумілість пригоди, наш батальйонний контррозвідник – офіцер НКВС кілька днів викликав на допити цього солдата. Але, слава Богу, ніяких доказів не знайшов.

Через 30 років, у Москві, у господарському магазині я почув польську мову. “Звідки?” запитую. Відповідають: “З міста Милець”. “А село Пустиня знаєте?” “Аякже, звичайно” – відповідають вони, витріщивши на мене очі. Ніяк вони не сподівалися, що в Москві нагадають їм про маленьке польське сільце з дивною назвою Пустиня. І я розповів їм про те, як опинився там у лиху годину.