Новий рік завжди сприймався українцями як початок Різдвяних свят. Відзначаючи зустріч власне Нового року, Святої Вечері, Маланки або Щедрого Вечора, Різдва, предки наші, як і ми з вами, природно поєднували язичницькі, дохристиянські традиції, атрибутику і тексти – з їх суто християнським обрамленням.
За віруваннями наших предків, в ніч на Новий рік небо “розвидняється”, тобто прочиняється перед нами, поєднуючи нас із Богом (з богами), який стає значно доступнішим для наших молитв, наших прохань. Ось чому новорічна ніч завжди була ніччю молитв, загадувань, віщувань і самопророцтв.
Виходячи з того, що кожна українська родина, де б вона – у місті, селі, на слобідському хуторі чи козацькому зимівнику – не жила, вона завжди оцінює минаючий рік по тому, яким був урожай, як велося їй та її рідні на землі; від хати до хати ходять посівальники (засівальники), що символізують та відтворюють дійства сівачів, які “засіваючи” хати та обійстя сумішами з пшениці, гороху, жита та проса, розвіюють саму думку про неврожай, чи хоча б недорід. А під образи та на душі людей лягають слова: “Сію, вію, посіваю. З Новим роком поздоровляю. На щастя, на здоров’я, на нове літо! Роди, Боже, жито, пшеницю та всяку пашницю!”
У різних регіонах України вітальні частівки свої посівачі проказують по-різному, одначе суть їх завжди залишається незмінною: розвіяти прикрі спогади, вселити віру у завтрашній день, у благодатну весну та щедре літо; віру у рідну землю і в здоров’я родини, яка має цю землю обробляти. А для цього селом чи містом мандрують ватаги віщунів-мандрівників, провідні герої яких Василь і Маланка, Дід та Баба водять Козу та Коня, носять рала, якими розорюють присадибні ниви, і серпи, аби було чим жати. А колядники проказують колядки, зміст яких по-справжньому стає зрозумілим лише для того, хто знає дохристиянську міфологію нашого народу, відтворену в таких пам’ятках історії, як, скажімо, “Велесова книга” – з усіма її відлуннями вірувань та світосприймань.
Вірячи в “розвиднення” неба та у прояви на Новий рік мудрості людської, січові козаки збирали Велику Січову раду, на якій обирали кошового отамана та старшину (якщо виникала така потреба або їх не було обрано на Покрову), вирішували, з ким у новому році миритися, а з ким, у похід ідучи, воювати. Саме на цій раді, за жеребкуванням, перерозподіляли між куренями запорізькі землі та мисливські угіддя, аби потім жоден курінь не міг ремствувати, що його обділили, навмисне дали гіршу землицю, ніж іншим.
На такі ради козаки з’їжджалися з усіх усюд. Відбувалося святкове богослужіння у січовій та по навколишніх церквах. У кожному курені влаштовували святковий обід, а потім, зачувши удари довбуша у бубни-тулумбаси та гарматні постріли, вишиковувалися покурінно колом, у центрі якого збиралася січова старшина на чолі з кошовим отаманом.
Італійський дипломат Альберто Віміна, якому випало перебувати на січовій раді 1650 року, повідомляв, що “на раді козаки, обмірковуючи свої справи, підтримують свої погляди без чванства... Якщо визнають кращим погляд іншого, то цього не соромляться, без упертості відмовляються від власного погляду і приєднуються до більш правдивого”.
Підсумовуючи всі ті дані, які вдалося зібрати за спогадами запорожців та документами, історик Д. Яворницький так відтворював різдвяні свята в гурті козацтва: “У дні великих свят, наприклад, Різдва Христового і св. Паски, запорозькі козаки протягом тижня ходили поздоровляти зі святом до кошового, судді, писаря і осавула, приносили їм дарунки, пригощались у них різними напоями і під час угощань стріляли з гармат. Та особливо урочисто зустрічали запорожці день 6 січня кожного нового року. В цей день спозарана всі козаки – піхота, артилерія і кавалерія – збирались на площі перед церквою і стояли тут рядом під куренями, без шапок, до кінця богослужіння; всі були одягнені в найкраще вбрання, озброєні найкращою зброєю... По закінченні літургії з церкви виходить настоятель з Хрестом у руці, за ним попарно йшли ієромонахи з Євангеліями, іконами... за духовенством струнко, рядами, з розвиваючимися хоругвами та з важкими гарматами рухалися козаки, за козаками – маса простого люду, а всі разом висипали на середину Дніпра, на Іордань. Тут всі ставали рядами і слухали службу. Коли архімандрит у перший раз занурював хрест у воду, то козаки в один постріл залпом вдаряли...”
Хотів би нагадати про давню новорічно-різдвяну традицію, яка побутувала в Україні і Росії. На Різдво люди пробачали тим, хто заподіяв їм якусь кривду. В це день родичі, знайомі й незнайомі збирали гроші, аби викупити з боргової тюрми боржників. Або прощали давні борги знайомим. Збирали подаяння і посилали їх у тюрми для ув’язнених. Причому нерідко бувало так, що ці передачі адресувалися тим ув’язненим, які заподіяли подаяльникам кривду. Заможні люди випікали або закуповували для арештантів по кілька сотень булок та калачів.
Цікаво, що в записках з волі жертводавці просили ув’язнених помолитися за них чи за хворих рідних, оскільки вважалося, що на Різдво Господь найкраще чує саме... ув’язнених людей, або, як їх називали тоді, “нещасненьких”. Так само підкормлювали й караульних солдатів. Будь-яка бідна людина, “людина здалеку”, випадковий подорожній чи прочанин міг у ці дні зайти до будь-якої оселі і пригоститися з того, що господарі приготувати на свята. Такі подання та пригощання вважалися святою справою, за які прощалися великі й малі гріхи. Тож не забуваймо про благодійницькі традиції предків. У них – мудрість віків і поколінь.
