Є у Людмили Туржанської робота, яка зримо втілила природу кераміки. Це блюдо під назвою “Terra” – метафора безкінечної безлічі природних відтінків коричневого кольору глини і дзвінкої щільності замісу, обпаленого вогнем випалу. Сама назва “обпалена глина” звучить як “терракота”, і в звучанні його – дзвінкість глиняного черепка, що пройшов крізь полум’я.
...Кераміка – дитя трьох стихій: землі, води та вогню. Здавна вона мистецтво чоловіче, яке вмістило у себе єдиноборство майстра з матеріалом і непередбачуваність його зустрічі з вогнем. Відомий в нашому місті художник-кераміст Туржанська жіночна і витончена. Але у неї чоловіча хватка матеріалу, твердість ока, здатного в безформній грудці глини побачити диво майбутньої Речі – і по-жіночому захопитися цим дивом, яке в якусь мить творчого процесу народжується вже нібито мимоволі.
Коли вона тільки почала займатися керамікою, – а це було після закінчення Одеського художнього училища, – тоді найбільш привабливим здавалося зіставлення керамічної площини як умовно трактованого простору з об’ємним, майже реалістичним трактуванням фігур. Маленькі веселі скульптурки, з добрим відчуттям умовності прийому “розставлені” перед глядачем, вдавалися їй і радували. Вони й сьогодні, через два десятиліття, зберігають чарівність безпосередності.
Але минає час. Змінюється художник; світ постає перед ним в складніших і, скажімо, менш категоричних взаємозв’язках. Поступово площина в дуже улюблених художницею керамічних шарах абстрагується від зображальності – вона стає ознакою простору. Скульптурна форма переходить у лінію. Виникає елегантна графічність, урівноважена поетичною акварельністю: цілий цикл “керамічних етюдів” дивовижно нагадує акварельні начерки, відтворюється навіть фактура поверхні. Людмила ніби милується невичерпними можливостями матеріалу, з якого вона ці можливості вилучає, хочеться сказати, зі спритністю фокусника: то її кераміка імітує шкіряне плетиво, то м’яку замшу.
Поступово зникає утилітарність традиційних форм: блюдо – це тільки форма, але не призначення. Керамічні шари Туржанської – це якісь оптичні ілюзії в межах. Тут фактура і обриси створюють простір, а графічне рішення народжує напруженість цього простору. У художниці дивовижна здатність до створення оптичних ілюзій. Шар стає експериментальним полем, де гра ліній і плям створює різноманітну глибину простору, його рухливість і те, що ми називаємо напруженістю.
Роботи Людмили Туржанської – це серйозні речі. Для них недостатньо простого милування. Вони вимагають від глядача рівня пластичного інтелекту. Адже вони перестали бути станковою керамікою, а переросли на активні акценти навколишнього простору, які створюють його гру, злами й переходи. Добре, що є люди, які змогли оцінити можливості робіт Туржанської для створення нестандартного інтер’єрного простору. Але глядач цих робіт вже не побачить...
Благородна стриманість кольору, вишукана лінійна організація речі – все це надає роботам Туржанської аскетичного (а можливо, аристократичного?) вигляду. Урівноважують ці якості її кераміки створювані попутно, як домашній жарт, різноманітні збанки. У них строга, нерідко суто геометрична форма обігрується лукавою деталлю: то шкіряною “шнурівкою” тріщини, то мотузковими “зав’язочками” площини, то якоюсь зовсім вже затертою поверхнею у збанку благородної форми. Ця грань творчості Людмили не скасовує, а відтіняє головну – інтелектуальну, надаючи їй об’ємності. “За що я люблю кераміку?” – повторює художниця задане їй запитання, і відповідає на нього так: “За загадку, за диво. Це ж диво – коли з нічого виникає щось.”
А диво, що виникає з праці і таланту – чи не це є творчість?..
