В “Одеських вістях” вже була інформація про те, що слідопити з Волинської області знайшли у безіменній могилі під селом Любомль останки трьох радянських воїнів минулої війни. Один з них – любашівчанин Андрій Захарович Прищенко, 1919 року народження. Ми зустрілися з Борисом Борисовичем Вигнанюком, який є рідним племінником загиблого на Волині і на даний час вважається найріднішим родичем, оскільки мати і єдина сестра А.З. Прищенка уже померли. Своїх же прямих нащадків убитий не мав, бо пішов на війну нежонатим.
– Сам я народився у 1944 році, – охоче почав Борис Борисович свою розповідь, – Отож, дядька побачити не встиг. Він пішов на строкову службу у 1939 році. Потім почалася війна, а десь восени 1941 року бабуся отримала повідомлення, що її син пропав безвісти. Старенька так і померла, не знаючи долі свого єдиного синочка Андрійка.
Дуже переживала за свого старшого брата і моя мама, а його менша сестра – Євгенія Захарівна. Все своє свідоме доросле життя Євгенія Захарівна не могла змиритися із такою несправедливою долею брата.
Звернулась до тодішнього голови ради ветеранів Володимира Федоровича Єршова і попросила внести рідне прізвище у списки Книги Пам’яті. Так ім’я Андрія Захаровича Прищенка потрапило до цього скорботного документа.
Але списки списками, та ні могилки, ні пам’ятника надгробного, куди можна покласти квіти та пом’янути загиблого, не було. І тоді родичі, порадившись з головою ветеранської організації, символічно вирішили поховати Андрія Прищенка у братській могилі разом з усіма, хто загинув при визволенні району.
З тих пір 9 травня сім’я Б.Б. Вигнанюка несе квіти до меморіалу загиблих, що височіє у центрі нашого селища, а на кладовище – поминальні калачі і панахиду. А сестра загиблого, зробивши для рідної душі все, що потрібно за християнським звичаєм, теж пішла за вічну межу.
– І ось тепер ми фактично отримали підтвердження всім нашим найгіршим припущенням, що дядька і справді давно немає серед живих, – із сумом констатує Борис Борисович. – І слава Богу, бо розвіяно останні сумніви.
Сам племінник загиблого фронтовика теж вдавався до пошукових дій. Він – кадровий військовий офіцер-артилерист, довелося і йому помотатися по світу. Довелося йому побувати і в селі Любомль, де склав голову його дядько. Це прикордонне селище одним з перших зазнало ударів гітлерівців. Приїжджав Б. Вигнанюк сюди із конкретним наміром – відшукати хоч якісь сліди родича, що пропав безвісти. Але через два десятки років у тій місцевості багато чого змінилось. Неможливо було знайти і дядькових товаришів по службі, які могли б пролити хоч краплинку світла на долю рідної людини. Залишилось тільки серце прихилити до землі, де прийняв останній бій дядько.
– Є у дядька ще один рідний племінник – мій брат, – продовжував розповідь Борис Борисович, – але він мешкає в Одесі, і, очевидно, ще не знає про цю подію. Але він теж буде вдячний цим небайдужим людям – слідопитам із Волині.
– Якби мені дозволило здоров’я (останнім часом почали відмовляти ноги), – зізнається 61-річний чоловік, – то обов’язково поїхав би подякувати волинянам і, звісно ж, уклонитися могилці дядька. А так можу тільки запросити слідопитів до себе у гості.
...Хтось із великих сказав, що війна скінчиться лише тоді, коли не залишиться безіменних могил. Сьогодні на одну безіменну могилу на українській землі стало менше.
