Безумовно, перше, що спало на думку, коли випала нагода написати про цю непересічну особистість, було: Ярослав Лупій – класик українського кінематографу.
Потім, поміркувавши, зупинився на тому, що говорити так нині незручно. І це, до речі, властиво майже кожному українцеві – замість того, щоб підносити свого сучасника до належного йому рівня, ми, ніяковіючи, ставимо його на щабель чи два нижче…
Отже, Ярослав Лупій – постать в українському, а свого часу і в радянському кіно, яку не можна обійти як випадкове явище. І не тільки тому, що він заслужений діяч мистецтв України, народний артист України.
Якщо б навіть і не було цих поважних титулів, виплекані ним кінематографічні роботи мають таку вагу, таке значення для становлення українського духу і національної свідомості, що вони вже навічно вписані в нашу культуру.
Не випадково роблю наголос на тому, що Ярослав Лупій – це суто національне явище. Бо національне, як відомо, є невід’ємною частиною світового і навіть всесвітнього. Так, бо щиро, від серця, з власного болю зроблений мистецький твір стає близьким і зрозумілим і для росіянина, і для татарина, і для мадяра, чеха, поляка, кожного жителя Старого і Нового Світу.
Досить згадати кілька назв широкомасштабних полотен Ярослава Лупія – “Ми разом, мамо”, “Хліб мого дитинства”, “Данило – князь Галицький”, “Поза межами болю”, “Люди з номерами”, “Секретний ешелон”, “Партитура на могильному камені”, “Секонд хенд” (всього їх чотирнадцять) – щоб зрозуміти, що митець пропустив через себе, пережив долю не тільки свого, але пройдешніх поколінь.
Не все в його творчому житті розквітало безхмарним голубим небом з оранжевими променями сонця. Але щоб не виглядати занадто вже обізнаним оповідачем надам слово Ярославу Лупію.
– Вісім років роботи над багатьма варіантами літературного сценарію “Данило – князь Галицький” – це показовий сізіфів труд. Редакторів турбувало одне: щоби образ Д. Галицького не применшив історичну роль великого російського князя О. Невського, зарахованого до лику святих як найвизначнішу особу Русі, – згадує режисер-постановник, – Галицькому ті самі історики теж визначили місце. Серед маси людей в пам’ятнику “Тисячоліття Росії” він навколішки стоїть у селянській одежі біля ніг О. Невського (?!!). Ми, автори фільму, не мали намірів вводити в сюжет героя Росії, бо справа, власне, не в ньому, а в факті поборення князем Данилом татаро-монгольських полчищ. О. Невський же після відвідин Золотої Орди зійшов з політичної арени давньої Русі, направивши весь свій гнів на розбрат з Суздаллю. Кіноредакторів центру дратувало інше. Адже сама постать Данила Галицького могла похитнути героїчну піраміду російської слави. Адже з літописів відомо, що першим на Русі татаро-монгольські полчища розбив не Д. Донськой на Куликовому полі, а Д. Галицький, першою руською перемогою над хрестоносцями була перемога Д. Галицького під Дорогочином, а не О. Невського на Чудському озері. Їм не подобається нагадування, що єдиним молодим героєм серед князів-втікачів на Калці літописець називає Д. Галицького. Я не хочу применшити роль О. Невського в історії Русі, а от політика свідомого перекручення чи приниження героїчного минулого мого народу мені не подобалася. На жаль, ми програли боротьбу з Держкіно СРСР – фільм скорочено з двох до однієї серії. Це один з багатьох прикладів московської політики стосовно України.
В цьому монолозі, як на мене, Лупій розкривається не тільки як вимогливий творець художнього твору, але як патріот, в найкращому розумінні цього слова. Не в приклад тим, які свого часу ледве не щорічно видавали книжки, писали сценарії, знімали кінофільми про керманича світового пролетаріату та про будівництво комунізму. Але це так, між іншим, бо було достатньо і інших прикладів.
Краще знову звернемось до спогадів самого митця:
– Інший художній фільм “Секретний ешелон” розповідає про маловідомі репресії після закінчення Другої світової війни – масове вивезення українських дівчат в глибину Росії, де за розпорядженням Жукова (за американським взірцем) утворювались великі “банно-пральні комбінати” для вояків, а по-простому – приховані борделі. Фільм створено на документальному матеріалі, віднайденому запорізьким журналістом О. Михайлютою. Ідею створення фільму підтримав О. Гончар. Фільм великою мірою є автобіографічним, бо саме в таких вагонах для худоби вивозили за Урал мене, батьків, оператора-постановника фільму М. Івасіва з родиною. Фільм мав надзвичайно велику глядацьку аудиторію як на сході, так і на заході України, надзвичайно гострі дискусії на сторінках газет в самій Росії, де газети відкрили читачам ще жорстокіші картини цього жуковського розпорядження. Протягом багатьох років збирався письмовий, історичний, архівний матеріал, знімались окремі інтерв’ю учасників та очевидців репресій, не були забуті й розкопки таємних поховань. Кадр за кадром народжувався мій єдиний повнометражний документально-публіцистичний фільм “Люди з номерами”, який мало не вперше розповів українському і зарубіжному глядачеві про небачені в історії репресії в Західній Україні.
Так, Ярослав Лупій – людина серйозна, і його кінематограф теж серйозний. Пробуджує в людині не тільки почуття, але й примушує мислити з історичної точки зору дивитися не тільки на наше минуле, а й на наше майбутнє.
– Слава Богу, ми маємо багатющу літописну народну спадщину, яка надихає митців на найрізноманітніші сюжети. Кінематограф числиться серед “дорогих” мистецтв, але віриться, що скрута мине і розпочнеться поступ, заповнюючи великі білі прогалини, – каже майстер. – Радію, що в час незалежності вдалося написати сценарій, зняти декілька фільмів з української минувщини. Перш за все це екранізація найпопулярнішого в Україні і в Європі роману О. Турянського “Поза межами болю”. Це трагічна сповідь сімох вояків австро-угорської армії, різних національностей, які опинились у сніговій альпійській пастці в роки Першої світової війни. Ця війна спричинила закономірний розпад колись могутньої імперії, переоцінку людських цінностей.
Доречно було б нагадати читачам, що в фільмі “На полі крові. Akeldama”, знятому за біблійними творами Лесі Українки, з легкої руки режисера Лупія вперше в українському кіно з’явився знаковий образ Месії. І таких чи подібних прикладів в його творчості можна наводити безліч.
Ярослав Лупій залишається, як на мене, молодою амбітною людиною з великими творчими планами. Не роз¬криваючи таємниць майстра, скажемо тільки, що він вже зараз налаштований для зйомок щонайменше двох цікавих стрічок. Дай Боже, щоб тільки зустрілися на його творчій дорозі небайдужі люди, для яких Україна – не дійна корова, а Батьківщина, мати для кожного з нас.
...Гадаю, що на нашій новій стезі незалежності, 2000-літня історія християнства вчить, дає нам можливість чіткіше зорієнтуватись у вічних істинах добра і зла, благочестя і доблесті, духовних і душевних чеснотах, – підсумовує нашу розмову майстер. – Сьогодні ми діти і хочемо виглядати кращими, ніж ми є, тому скоюємо безліч непоправних помилок. Будьмо такими, якими нас створила природа, а слава нас наздожене.
Р.S. До речі, в одному з наступних номерів “Одеських вістей” ви зможете прочитати нарис Я.В. Лупія “Розстріляне відродження”.
