Виповнилося сімдесят років від дня народження Євгена Миколайовича Іванова. Він пішов з життя п'ятнадцять років тому, але не канув у Лету: пам'ять про великого музиканта – чудового оперного і камерного співака, видатного педагога – жива. Сьогодні його пам'ятають меломани, які мали щастя чути Євгена Миколайовича, колеги по театру і консерваторії та, звичайно, учні. Два учні в ювілейні дні вшанували пам'ять свого професора сольними концертами. Надзвичайно обдарований Сергій Побережнюк з концертмейстером класу Є.М. Іванова, нині професором Тетяною Книшовою, дав концерт у філармонії. Василь Навротський і супутниця життя Євгена Миколайовича, Людмила Іванова виконували твори Мусоргського та Рахманінова в музичній академії, де завершувався творчий шлях Музиканта. Обидва концерти відбулися на гідному маестро рівні. Коли повертався додому після другого концерту, у “маршрутці” почув, як хтось ділився по мобільному зв'язку враженнями: “Я тільки-но з концерту європейського класу”...
Спочатку передбачалося, що перед цими концертами я скажу “Слово про Євгена Іванова” (слухав співака з перших вистав і концертів в Одесі до останнього і був шанувальником його таланту). З незалежних від мене обставин цього не сталося. Не приховаю, засмутився. Але прийшла думка написати те, що хотів сказати, дати свою оцінку майстрові і людині, якій зобов'язаний – поряд з іншими музикантами – долученням до Музики. Платівка із записом романсів Рахманінова у виконанні подружжя Іванових і сьогодні, майже через чверть століття після її видання, анітрохи не втрачає художньої цінності. Вона у моїй великій колекції лежить поруч з дисками Бориса Гмирі (до речі, у нього та Іванова спільний педагог – Павло Васильович Голубов), Зари Долуханової, Сергія Лемешева... Слова вдячності за вистави, концерти, прослухані уроки у консерваторії потребують виходу... Отож, ось що б я сказав.
Ми ніколи не сиділи за одним столом і не ділили трапезу. У мене навіть немає фотографії Євгена Миколайовича з його автографом. Коли працював над книжкою з історії Одеського театру опери і балету, доводилося через людей шукати знімки Іванова для ілюстрації... Тому можу бути об'єк¬тивним і говорити “правду і нічого, крім правди”, наскільки це можливо.
Євген Іванов був Особис¬тістю. Він ніколи не кривив душею, оцінюючи роботу колег, успіхи їхніх (і своїх!) учнів: для нього не мав значення офіційний статус людини – тільки статус перед Її величністю музикою. Звичайно, це подобалося не всім. Адже у реальному житті часто тріумфує теза “я начальник – ти дурень, ти начальник – я дурень”. Але навіть ті, хто не любив Євгена Миколайовича, у глибині душі поважали його професіоналізм. Він довго не був професором де-юре, проте завжди сприймався професором де-факто. Не був байдужим до визнання, але самі регалії нічого не змінювали у його житті у світі музики. Тут завжди тріумфувала теза – “істина дорожча”. При цілковитій самовідданості педагога.
Не все складалося у його долі так, як повинно було бути за правом таланту і праці. Визнання приходило із запізненням, він не був удостоєний звання “народного”, знав зраду, доноси, але, за великим рахунком, по-моєму, був – незважаючи ні на що – щасливою людиною.
По-перше, він одержав щедрий дар від природи. Цей дар був помічений і знайшов гідне огранювання. Є. Іванов потрапив до Одеського театру у роки, коли була можливість реалізувати себе у великому класичному і сучасному репертуарі (сьогодні, наприклад, це було б для баса неможливо). Його помітила і залучила до педагогіки завідувачка кафедри сольного співу О.М. Благовидова. У консерваторії роз¬крився його педагогічний дар. Він пізнав визнання вдячних учнів (я знайомий не з одним десятком його вихованців, але серед них зустрівся лише один “надзвичайний” – не хочеться ні називати його, ні конкретизувати ставлення до педагога, якому він, за свідченням однокашників, багато чим зобов'язаний).
Євген Миколайович пізнав визнання колег високого рангу. З повагою пише про нього в неопублікованих щоденниках Раїса Сергієнко, єдина з одеських вокалістів, удостоєна найвищого артистичного звання тоді великої країни. Я чув високі відгуки про Є.М. Іванова від О.М. Благовидової та багатьох інших одеських музикантів. Коли відбирали майбутніх учасників Міжнародного конкурсу у Болгарії, до Одеси приїхали корифеї вокального мистецтва Валерія Барсова, Марк Рейзен, Зоя Гайдай. Вони після прослуховування рекомендували Іванова до участі у конкурсі, де він незабаром був удостоєний звання лауреата. Мастита Барсова говорила у бесіді зі мною про талант молодого колеги по мистецтву. Зоя Гайдай назвала Іванова “діамантом чистої води”. Його високо цінувала і видатна співачка сучасності Ірина Архипова.
Він став свідком міжнародних успіхів своїх численних учнів, удостоївся честі роботи у журі міжнародних конкурсів, проведення майстер-класів і власних виступів перед членами журі (що особливо почесно).
Він був щасливий в особистому житті. Доля послала йому вірного Друга – дружину. Він завжди знав, що в нього є “тил”. Чоловік і дружина були однодумцями у мистецтві. Їхній дует – співака і піаністки – унікальний за майстерністю і одухотвореністю. Мені доводилося слухати Євгена Микола¬йовича з іншими дуже гарними концертмейстерами, але виступи з Людмилою Івановою були найдосконалішими. Їхній дім багато років надійно обері¬гала її мати, яку, мабуть, не випадково звали Серафимою.
Він мав сміливість і щастя жити так, як хотів, вважав за потрібне. Сам розпорядився своєю долею. Чи багатьом це вдається – запитання риторичне. Він пішов від нас непростимо рано, міг би ще багато чого зробити як музикант, але, по суті, то був його вибір.
Багато десятиліть у Великій залі нашої консерваторії були мармурові дошки, на яких викарбовувалися імена видатних вихованців цього вищого навчального закладу. На початку списку були імена Ойстраха, Гілельса, Тамаркіної тощо, наприкінці – Сергієнко, Поліванової, Олійниченко. Потім дошки зникли. Мабуть, тому, що на них були імена тих, хто “виїхав на історичну батьківщину”.
Ніхто не може сьогодні сказати, яка доля цих дошок, але я впевнений, що їх необхідно відновити і доповнити новими іменами вихованців, які уславили альма-матер за останні десятиліття. Саме тих, хто уславив, а не просто відмінників. Сам факт такої дошки піднесе авторитет консерваторії, яка нині носить титул академії, в очах гостей вузу, студентів (мені довелося кілька років тому прочитати факультатив для студентів-вокалістів; майже ніхто з них не знав імена, наприклад, Олійниченко, Сергієнко, Руденко та інших чудових випускників минулих років – тільки нинішніх викладачів... Сумно, звичайно).
Минуть роки, і точно так само можуть забути тих, хто служить тут музиці сьогодні. Щоб цього не сталося, повинна бути ще одна дошка, на якій будуть викарбувані імена і тих видатних педагогів, що не були вихованцями нашої консерваторії.
Це Йосип Прибик, який приїхав до Одеси з Чехії, але диригував у театрі і викладав у консерваторії.
Це Теофіл Рихтер, який за¬кінчив Віденську консерваторію і служив в Одеському театрі та Одеській консерваторії.
Це Віктор Селявін, який одержав освіту у Петербурзі, але працював у нашому місті і в театрі, і у філармонії, і в консерваторії (він один з усіх-то чотирьох музикантів, які очолювали кафедру сольного співу більш ніж за дев'яносто років існування вузу).
Це і перша завідувачка цієї кафедри Юлія Рейдер, учениця Дарії Леонової, а також закордонних педагогів.
Це Петро Столярський, який викладав не лише приватно і в школі свого імені, але й у консерваторії.
Це і деякі інші педагоги і, зокрема, Євген Іванов, який закінчив Харківську консерваторію.
Ось що (тезисно) мені хо¬тілося сказати про музиканта, ім'я якого повинно по праву увійти до історії нашої консерваторії і нашого міста.
