“Підростає моя онучка. Незабаром їй 15. Ровесниця нашої незалежності. Дивлюся на неї: з одного боку, душа радіє – дівчинка розумна, розважлива не по роках, музично обдарована. З другого боку – не можу позбутися почуття тривоги, коли думаю: що чекає її попереду? Самій-то мені багато довелося в житті пережити, проблем і прикрощів, мабуть, більше було, ніж радощів. А Надійці, нашій Надії, треба після школи одержати вищу освіту, – куди ж без неї? У селі роботи для молодих – негусто, батьки онучки, дочка з зятем, давно це на собі відчувають, із труднощами сім’ю тягнуть. Я їм теж не добрий помічник з моєю жалюгідною пенсією, але ж, вважайте, піввіку нелегкої селянської праці за плечима. Скільки обіцянок щоразу давали різні партії під час виборчих кампаній: оберіть нас, ми вам життя по справедливості забезпечимо. А як до діла доходить – турбота про інтереси простого трудівника так і залишається тільки обіцянкою. От і боюся, як би й онучці моїй не довелося пізнати смак обманутих надій. Намагаюся зміцнити в ній віру в добре майбутнє, у світлі перспективи, а на душі все-таки неспокійно...”
Цей лист надійшов до редакції напередодні Дня незалежності із сільської глибинки, від бабусі-трудівниці, ветерана праці Ганни Пилипівни. І є в ньому те, що поряд із привабливою щирістю притаманне більшості звертань наших читачів до газети: заклопотаність не тільки особистими проблемами, але і майбутнім, у якому не повинно бути місця “повторенню пройденого”, яке не найкращим чином відбилося на долях людей.
Читацька пошта споконвіку була найчутливішим барометром усіх сторін дня сьогоднішнього, будь-то політика, економіка або сфера суспільних відносин. І в листах, як у краплі води – море, відбиваються всі реалії сучасного життя, наші спільні прагнення, досягнення, плани, і разом з тим прорахунки чи то на місцевому, чи то на державному рівні. Читач осмислює події, факти, висловлює свою точку зору, радить, обурюється або радіє з приводу того чи іншого явища, міркує про його наслідки, – і сподівається, що його почують і зрозуміють.
Особливо емоційні листи людей, які своїми руками творили історію: фронтовиків, учасників Великої Вітчизняної війни, ветеранів праці – тих, у чиїх долях відбилося найчастіше таке безжалісне ХХ століття. Вони все життя прагнули, як писав ветеран війни, одесит В. Сергієнко, “казати правду і жити правдою”. І цю ж вимогу висували під час виборчої кампанії до кандидатів у народні депутати, акцентуючи увагу у своїх листах на необхідності відкритості влади, прозорості ухвалюваних рішень, професіоналізмі призначуваних на високі посади чиновників, шанобливому ставленні до думки громади, раціональному використанні позитивного досвіду.
Дорогий кожен лист, хай то будуть спогад про “вогняні версти” війни, міркування про зміст патріотичного виховання підростаючого покоління, настанови тим, хто йде до влади або розповідь про те, з якими проблемами, не вирішеними донині, доводиться зіштовхуватися ветеранам сьогодні. Під час свята не дуже до речі, напевно, говорити про те, що в кого на душі наболіло, – прийнято підбивати переможні підсумки. Але саме у свято наші старенькі дуже часто найбільше відчувають свою самотність і тягар буття. Давайте прислухаємося до них. Ось рядки, що говорять самі за себе і не вимагають особливих коментарів:
“Пишу під враженням багаторазових спостережень у лікувальних закладах, де доводиться вистоювати старим у довгих чергах, поїздок у міському транспорті, відвідувань різних “начальницьких” кабінетів, де доводиться бувати фронтовикам і чути ухильні відповіді або прямі відмови в тому чи іншому проханні.
Так, багато говориться про повагу до ветеранів і багато робиться для того, щоб у День Перемоги вони були оточені увагою і турботою. Але частіше забувається, що увага і турбота цим людям потрібні не тільки по святах, а повсякденно. Саме в будні повинні по-справжньому виявлятися повага і вдячність ветеранам, щоб і справді ніщо не було забуто, і ніхто не був забутий”, – пише інвалід війни М. Попов.
“Мені було 18 років, коли пішов на фронт. Був чотири рази поранений, з армії звільнений через поранення. Зараз інвалід війни, і, як багато фронтовиків, користуюся пільгами при купівлі ліків. Без них мені ніяк не обійтися. Але щоразу процедура їхнього одержання перетворюється на суцільні поневіряння...”, – це рядки з листа іншого фронтовика, І. Бельчина.
“При трудовому стажі в 50 років і враховуючи те, що кожному з нас, інвалідів війни, довелося перестраждати, винести на своїх плечах у Велику Вітчизняну, хіба справедливе нарахування мізерних пенсій? Де ж обіцяна соціальна справедливість? Коли вона настане у нашій країні?” – ці запитання, як і інвалід війни І. Цимбал із Фрунзівського району, задають багато ветеранів війни.
Як би хотілося, щоб кожна скарга учасників війни була почута на владних рівнях, і за їхніми листами вживалися б заходи в терміновому порядку. Наші ветерани сприйняли б це як свято.
Учасниця бойових дій П. Василенко з Білгород-Дністровського району звернула увагу ще на одне важливе питання: “Не можна допустити, щоб наше молоде покоління росло “Іванами без пам’яті”, не знало правди про історію країни, про роль нашого народу у Великій Вітчизняній війні, про те, як самовіддано боролися наші воїни, як здобували велику нашу Перемогу. Адже без поваги до історії не побудуєш цивілізованого суспільства...”.
І тому дуже цінний лист старшокласниці Алли Кицели: розповівши хвилюючу воєнну історію свого діда-фронтовика О.Ю. Прокоф'єва, уродженця Саратського району, вона упевнено вивела наприкінці послання чітким почерком: “Пишаюся своїм дідусем!”.
Взагалі, читацька пошта останнього часу, особливо в розпал виборних баталій і після них, стала усе більше приносити листів від юних наших читачів. Причому, листів проникливих, щирих, що геть-чисто відмітають укорінені в суспільстві скептичні судження про те, що нинішнє молоде покоління духовно убожіє, серйозну класику відкидає, історію вивчати не бажає, сприймає, мовляв, лише теле- та інтернетівську жуйку, яка не зачіпає глибин ані розуму, ані серця, ані душі. Так, сучасні хлопці і дівчата прагматичніші навіть від своїх, зовсім ще не літніх, батьків. Вони просто так на віру нічого не сприймають, зіставляють минуле з днем сьогоднішнім аналітичніше, ніж старше покоління. І роблять свої, іноді дуже точні, висновки і стосовно сучасної історії Батьківщини, і бачення своєї ролі в ній. Як свідчення – листи старшокласників з різних куточків області.
“Мене завжди цікавила історія нашої країни. Так хочеться знати абсолютно усе про українців, про їхнє життя в різні часи. Переймаюся гордістю за мій народ, який не дав поставити Україну на коліна, відстояв наші землі. І мені хочеться, щоб наша країна завжди була непереможною, вільною і незалежною, – пише В'ячеслав Овсяник, учень Чорноморської середньої школи Комінтернівського району. – 15 років незалежності: це багато чи мало? Для мене – багато, тому що мені всього 12 років. З раннього дитинства пам'ятаю моє рідне Чорноморське. Люблю його природу, люблю гуляти біля моря, слухати його гул, що не змовкає... Але, скільки не захоплюйся всім цим, а життя в Чорноморському не змінюється, на жаль, на краще. Так і не провели до наших будинків газ, немає гарячої, а часто і холодної, води. Більше, ніж я живу на світі, триває будівництво нової школи. Знати б, коли воно закінчиться...
Наша багатоповерхівка розташована поруч з морем. Хочу запитати депутатів: коли ж почнеться зміцнення берега, чи не попливемо?
…А ще я хочу швидше вирости і стати президентом країни. Я знаю, як зробити мою Батьківщину щасливою!”
“Якби я вже була дорослою, і мене обрали до Верховної Ради, я б перш за все подбала про всіх дітей країни, щоб не було в нас безпритульників. Мені завжди шкода дітей, які просять копійку на ринках, яким ніде жити. Так і хочеться крикнути: дорослі, не проходьте мимо, допоможіть знедоленим дітям!” Це рядки з листа юної одеситки Світланки.
Її ровесник з Ренійської школи № 2 Дмитро Іванов надіслав до редакції свій твір, з яким брав участь у творчому конкурсі за темою: “Національні меншини в сучасному українському суспільстві”:
“Я живу в Придунайському краї, який населений, так історично склалося в процесі освоєння степових земель Буджаку, представниками багатьох народностей і національностей. Тут пліч-о-пліч живуть поряд з українцями росіяни, гагаузи, молдавани, болгари, німці і т. д. Я вдивляюся в обличчя хлопців і дівчат нашої школи: ми всі такі різні, але ми разом. І мені не важливо, хто якої національності, якій мові віддають перевагу у тій чи іншій родині. Головне – є мова, якою ми прекрасно розуміємо один одного: це мова справжньої дружби і взаємоповаги. Ми серед тих, хто любить і цінує злагоду в суспільстві, прагне до добра, розуміє і поважає своїх ближніх, звичаї і традиції будь-якого народу. Ми починаємо свій день із прагнення пізнати світ, і цей день обов'язково має бути радісним!”.
Кажуть, про здоров'я суспільства судять з того, як воно ставиться до старих і дітей. Так, нам ще треба буде пройти чималий шлях, щоб у молодій суверенній державі, яка робить поки що перші кроки на ниві демократії, навчитися по-європейському будувати ці відносини, щоб людина, її життя і здоров'я, права і свободи з народження і протягом усього життєвого шляху були на ділі найвищою цінністю в країні, як це проголошено Конституцією України.
Прислухаймося до того, про що мріють діти. От як всеохоплююче висловив це у своєму творі Д. Іванов: “Прекрасний привілей дитинства – бути щасливим тут і зараз, на цій землі, без репетицій і чернеток!”. І давайте скажемо собі – це нам до снаги!
