Здається, про кіно в нас нині говорять усі. Хто – про новий американський блокбастер, хто – про свіжий російський телесеріал... Але ж хотілося б звернутися й до наших буднів і турбот. Тим паче, що за всіх, як прийнято говорити, “складнощів моменту”, все ж таки є, на мій погляд, і те, що викликає радість. Погодьтеся, якщо рядові селяни у райцентрах і в глибинці продовжують дивитися “кіно гарне й різне”, і до того ж доступне – це вже, звичайно, чимало. При цьому, фільми поточного репертуару, тобто ті, реклама й інформація про які не сходять із телеекранів, досить мирно сусідять із легендарною вітчизняною кінокласикою. З екранізаціями літератури, яка заслужила право на власне місце у Вічності. Зі спеціальними програмами, адресованими цілком конкретній аудиторії – сформованій чи то за віковим критерієм, чи то за професійним, чи то за соціальним. Я маю на увазі тут і кіноцикли за планами навчальних закладів, і стрічки, спрямовані на боротьбу проти наркоманії, СНІДу, й картини техніко-пропагандистської або популярної тематики.
Наприклад, учні Березівського району знають про те, що таке здоровий спосіб життя, не з пишномовних газетних передовиць (хто їх читає?!), а з тих фільмів, до яких встигли вже добре звикнути.
Так само як і завтрашні водії у Тарутинському районі опановують ази безпеки дорожнього руху на наочному й переконливому екранному прикладах. А тутешні малята не мислять собі повсякденного задоволення без “мультиків”.
В Арцизі, припустимо, про класичну спадщину Івана Франка вам розповість вже не обов'язково фахівець-філолог, а, дуже можливо, перший зустрічний, який побував на кінопрограмах, присвячених до ювілейної дати письменника.
“З кінематографічним ухилом” виявилася побудованою підготовка до нового навчального року в учнів та ліцеїстів Кілійського району.
“Кіно, а не вино й доміно!” – цей принцип категорично визначили головним в Ізмаїлі, де пішли ще далі сусідів та колег і організували цілий кінофестиваль на основі спеціально підготовлених фільмоматеріалів. І тут продумали справу так, щоб практично усі верстви населення не залишилися осторонь від кінозалів, а в залі, відповідно, не залишилося вільних місць.
Це – на місцях. В окремих районах. При тому, що, на жаль, близько 500 населених пунктів області поки що стосовно цього можуть лише по-доброму заздрити сусідам...
Ну, а що ж – в цілому?
Одинадцять тисяч кіносеансів, 250 тисяч глядачів, з яких понад сто тисяч – діти. Це цифри, які відображують ситуацію у кіномережі по всій Одеській області за 8 місяців нинішнього року. Не беручи до уваги благодійних, тобто безкоштовних для глядача, акцій, проведених разом із райадміністраціями до знаменних дат, а то й просто коли вдається це зробити.
Зрозуміло, не космічні масштаби, але все ж таки вражає, чи не так?
Виходить, якщо дуже хочеться – то можна домогтися успіху?
Втім, звичайно ж, кіномережа й кінопрокат – лише одна зі складових кінематографічної галузі. Насамперед все ж таки – фільми. І нехай не мені сьогодні давати рекомендації кінематографістам – нашим і справді чудовим одеським майстрам, які не раз і не два захоплювали глядачів “Весной на Заречной улице” і “Военно-полевым романом”, “Долгими проводами” і “Местом встречи...”, як і іншими справжніми шедеврами – нехай. Одначе, десятки років знаючи їх і товаришуючи з багатьма із числа земляків-кінотворців, щиро хотілося б побажати їм нових творчих успіхів. І я переконаний, що це побажання готові адресувати їм, тільки вже як вимогу, глядачі Одещини, які скучили за гарними вітчизняними фільмами. Та й не тільки Одещини. Оскільки, так вже повелося, що б там не говорили, а кіно полюбляють усі.
