19-річна ПОЛІСЯНКА НАРОДИЛА ХЛОПЧИКА, ПЕРЕБУВАЮЧИ У КОМІ
Мине час, і маленький Ілюша, який під час нашого спілкування тихенько лежав на маминих руках, зрозуміє: його поява на світ Божий – унікальний випадок в історії радянської та пострадянської медицини. Позаяк донедавна пологи в комі без летального кінця траплялися лише у США та у континентальному Китаї.
Чотири роки тому у Санкт-Петербурзі видрукували російською роман Дугласа Коупленда «Доки подружка в комі». 17-річна Карен Мак Ніл впадає в кому (можливо, внаслідок передозування наркотиками), народжує в цьому стані дитину – і 20 років по тому прокидається. Її батьки, друг Ричард (ймовірно, батько дитини) та решта приятелів всі ці роки не впадають у гріх відчаю, щиро сподіваючись на диво. Російські літературні критики одразу ж назвали роман рімейком відомої історії про сплячу принцесу й принца, що прискакав за тридев’ять земель, аби пробудити її «ексклюзивним» поцілунком. Історії явно осучасненої: бо у даному творі йдеться й про нетрадиційний секс, й про наркотики, й про жіночу емансипацію, й про чимало інших речей.
20-річна Альона Савицька цієї американської казочки не читала. Позаяк живе у забутому Богом селі на околиці колишнього Дзержинського району на Житомирщині. Там відсутня не те що пристойна бібліотека, – нема навіть й ФАПу, тобто фельдшерсько-акушерського пункту.
Зараз молода невисока (1 м 52 см) худорлява жінка із великими виразними очима важить усього 39 кг (замість торішніх 56!). На вигляд вона – 14-15-річний підліток. Хоча торік переживала: мовляв, подружки й так повненькою називають, – “якою ж я стану, коли після пологів “рознесе”?!
Тоді ще 19-річна жінка підходила до своєї першої вагітності дуже відповідально: регулярно їздила обстежуватися, здавала аналізи. Все йшло начебто за планом, допоки не підкрався… звичайний грип. Батьки, не надто обтяжуючи себе поїздками за недешевими медикаментами до Романова (так тепер зветься Дзержинськ), лікували її народними засобами. Однак температура не спадала, а головний біль дедалі сильнішав.
Батьки викликали “швидку” з райцентру тільки після того, як донька почала марити.
У Романові медики швидко зорієнтувалися: хвороба занедбана і без допомоги обласних фахівців не обійтись: “Якщо вдасться транспортувати до Житомира, – то якийсь шанс вижити у хворої, можливо, лишиться…”. Про всяк випадок з найближчих родичів Альони узяли розписку, мовляв, в разі непоправного проти райлікарні ті нічого не вчинятимуть…
За тривожним дзвінком до райцентру виїхала головний акушер-гінеколог Житомирської області Валентина Донець.
– Зі мною були лікар-невролог та лікар-анестезіолог-реаніматор, – розповіла кореспонденту “ОВ” Валентина Євгенівна. – Ми забирали маму у критичному стані, – без свідомості, на апараті штучного дихання. Тобто за жінку дихав апарат…
– На Ваш погляд, чому її так занедбали? Недогляділи районні лікарі?
– Скорше за все, причиною стала халатність самої жінки. Вона ж-бо з глухого, забитого села. Хворіла тиждень, не надаючи цьому особливого значення, за викликом медпрацівника не з’являлася. За допомогою до лікарів звернулися лише після того, як температура тіла сягла 40 градусів.
– Хто іще з Ваших підлеглих брав участь у врятуванні мами та її дитинки?
– Якщо чесно, почали рятувати ще в районі. Тамтешні медики визначили випадок як надзвичайно складний і попросили направити до Романова не лише нас, вузьких спеціалістів, а й машину санавіації, укомплектовану відповідною дихальною апаратурою, із запасом кисню. Звичайно ж, відіграло роль і те, що жінку доправили до найкращого медичного закладу області – Центру охорони здоров’я матері і дитини.
Наразі діагноз Альони Савицької знають напам’ять не лише в Романові й Житомирі, а й в інших українських містах і селищах, де практикують фахівці з пологодопомоги. Тривіальний недолікований грип перейшов у гнійний гайморит, а згодом і в менінгоенцефаліт. У подібній ситуації жоден лікар не береться гарантувати життя навіть абсолютно здоровій до цього людині, а тут породілля, організм якої й без того ослаблений!..
На шляху до Житомира (на годиннику було півчетвертої ранку) доктори прийняли рішення провести пологи, – попри те, що термін вагитності складав лише 7 з половиною місяців. Кожна зайва година перебування матері у комі призводила до непередбачуваних загроз життю та інтелекту іще не народженої дитинки.
У цей напружений момент, ніби почувши висновок “пересувного консиліуму”, своє слово вирішив сказати… сам малюк. Прямо в реанімаційному відділенні Центру матері і дитини у Альони почалися передчасні пологи. Приміщення швидко переобладнали під пологовий зал. Викликали не лише неонатологів із акушерами-гінекологами, а й… програмістів. Аби ті по Інтернету збирали по всьому світові будь-яку інформацію щодо прецедентів пологів у комі. Водночас інша частина фахівців консультувалися з Києвом. А хтось з молодшого медперсоналу… просто молився у куточку, ставши на коліна перед Образами.
Закликати Альону тужитися не мало жодного сенсу. Надія лишалась на Ілюшу: тільки він і міг допомогти мамі своєю активністю.
…Перейми, як потім підрахували, тривали майже 8 годин. Стимулювати коматозну породіллю ні в якому разі не можна, на цьому найперше акцентували увагу медичні “світила”, з якими вдалося з’єднатися по телефону або по Інтернету. Коли ж, нарешті, показалася голівка хлопчика і він тихесенько пискнув, – всі присутні при пологах від цього звуку мало не оглухли: адже дитинка врешті-решт пробилася до Світла!..
– Скільки часу після цього пробула мама у вашому Центрі? – запитую головного акушера-гінеколога області.
– Три дні. Дитинку (вона важила 2 кг 080 гр) ми залишили у себе, жінку ж переправили до Житомирської обласної клінічної лікарні. Двічі її оперували ЛОРи (необхідна була санація гайморових пазух: там лишалося вогнище інфекції). Зрозуміло, впродовж усього цього часу маму курували й акушери-гінекологи, оскільки це була післяпологова жінка.
…Альона прийшла до тями на четвертий тиждень. Не без зусиль упізнала маму й тата, які весь цей час чергували біля ліжка, змінюючи одне одного. Однак третього присутнього “ідентифікувати” не змогла. Довелося Вадимові іще з тиждень носити до палати фотографії з їхнього весілля, розповідати про зустрічі “у попередньому житті”.
З часом пам’ять потроху стала повертатися.
…Наприкінці листопада Альону оперуватимуть іще раз. Односельці свідчать: родина Савицьких, як і їхні батьки, продали усе, що тільки було можливо, – корову, коня, свиней, домашню птицю. Безкоштовне лікування в нашій країні в принципі існує, проте це задоволення – не для всіх…
– Коли тієї ночі везли з Романова в автомобілі санавіації безнадійну хвору, чи було у Вас передчуття, що невдовзі братимете участь в незвичних пологах?
– Ми просто працювали з жінкою, тут не до аналогій було. Пологи справді виявились унікальними, про це ми потім дізналися. В Україні, принаймні, іще не траплялося, щоб жінка народила без свідомості і лише через 30 днів дізналася, що вона вже мама.
– Мабуть, вона та її батьки тепер часто у Вас бувають?
– Особисто я із жінкою зараз не спілкуюся. Ми зробили свою справу – і про нас забули.
