Подумки намагаюсь повернутись у далекий 1931 рік – рік створення районної газети “Більшовик Любашівщини”. На жаль, ні я, ні жоден з моїх ближчих попередників-редакторів не віднайшли бодай одного номера довоєнних років. Не знаємо ми також, хто був першим редактором. То були важкі часи колективізації, а через сімдесят літ ми переживали іншу, протилежну, драму у житті селянина – розпад колективних господарств. На самому початку відродження справжнього господаря землі проходило болісно, сьогодні – більш розміреними і впевненими кроками, хоч проблем вистачає й зараз. Адже досі не розроблена державна програма дотування галузі. Зазвичай сільськогосподарська тематика незмінно присутня на сторінках “районки”, яка з 1961 року почала виходити під співзвучною тематиці назвою –“Хлібороб”.
В архіві обласної бібліотеки імені Горького зберігаються оригінали районки, починаючи з 4 березня 1948 року. Це половинний формат нинішньої газети тиражем у півтори тисячі примірників. Заклики і рубрики відповідають епосі: “Весняній сівбі – більшовицьку зустріч”, “Від досягнутих – до вищих успіхів”, “Боротися за здійснення січневої постанови Ради Міністрів України та ЦК КП(б)У”, “Весняній сівбі – зразкову зустріч!” і т. д. У подальшому вони лише перефразовувались, але виявились дуже живучими аж до розпаду Союзу. І газетяр неодмінно на редакційній летучці одержував завдання здати у секретаріат не менше двох інформацій у номер, які б відповідали темі заклику.
У пожовклих від часу підшивках – історія поколінь моїх земляків, що жили, трудились, свято вірили в ідеали, які сьогодні піддаються критиці і аналізу. Це наша з вами історія, і писали її наші попередники, які разом з газетою набували досвіду, зважували кожне слово і фразу, щоб бути почутим у народі.
У районі старожили досі пам’ятають повоєнних редакторів: М.Г. Фрадіна, І. Кудрю, П.В. Глезню. Микола Андрійович Ізбаш – представник молодшої плеяди. Саме він оживив видання новою версткою і свіжими рубриками, жанрами, мав гостре перо. Читачі вгадували автора гострих публікацій під рубрикою “На жорна” безпомилково, хоч писав під псевдонімом Ів. Кілок. Саме М. Ізбаш ввів рубрику новин в газеті. Запроваджену ним традицію продовжуємо й нині. Не витримавши тиску з боку райкому партії, бо мав твердий характер і власну думку, він пішов з посади й став спецкором обласної газети “Знамя коммунизма”. На партійний облік збирався стати у су-сідній Ананьївській районній партійній організації. Не встиг. Пішов з життя передчасно, не розкрився до кінця природний талант організатора й справжнього газетяра.
Потім його змінили Валерій М’ятович, Валентина Циганок.
Не можна не згадати тих, хто день у день творив для “Хлібороба”, наповнював його “ненаситні” сторінки інформацією, що нині зветься історією. Це відповідальний секретар Лілія Архипівна Сокур, кореспонденти Віктор Васильович Сичинський, Микола Юхимович Кондратюк, Катерина Назарівна Мовчан, Володимир Волинський.
Фотокореспондент Володимир Адамчик прийшов в редакцію, маючи середню освіту. Текстовки писали за нього усі. Та знімки він робив професійно. З роботи пішов, коли редакція перебувала на грані виживання, й на мізерну заробітну плату неможливо було утримувати сім’ю. Але залишив по собі величезний архів, до якого раз у раз повертаємося з вдячністю.
Зберігається в редакції стенд, на якому вмішені фото лауреатів премії імені Антона Говоруна, кращих дописувачів: Ірини Семенівни Пушкарьової, Івана Яковича Стаха, Василя Олексійовича Калюженка, Миколи Андрійовича Кокула, Віктора Васильовича Сичинського. Микола Андрійович Ізбаш почув про першого сількора газети, який загинув від рук куркулів у Ясеновому (писав про те, куди вони ховали хліб), й запровадив щорічну премію у 100 карбованців.
“Хлібороб” сьогодні – сучасне ілюстроване видання тиражем майже у чотири з половиною тисячі примірників. Щоправда, творчий колектив за останні три роки скоротився з п’яти до трьох творчих працівників. Тож навантаження на кожного зросло, вважайте, удвічі. Але читачу цього не розкажеш, він чекає від нас нових цікавих заміток, інформацій.
Ось Тетяна Підгорна схилилась над черговою замальовкою, пише про долю сильної духом молодої жінки. Юрій Федорчук, зробивши знімки, набирає на комп’ютері текст. Коректор, філолог за фахом, Тетяна Федорчук старанно вичитує газетні сторінки до виведення їх на плівку, вносить істотну правку. Програміст Микола Олійник найбільше часу витрачає на дизайн четвертої сторінки. Там завжди — реклама, вітання зі святами, оголошення.
Влада не балувала редакцію дотаціями (цього року вона була найбільшою за всі попередні роки – 65 тисяч гривень), тому колектив завжди дбав про розширення читацької аудиторії.
Моя перша замітка була надрукована у популярній тоді серед учнівської молоді обласній газеті “Комсомольська іскра”. Потім були інші публікації, доки тодішній редактор “Хлібороба” Микола Андрійович Ізбаш не помітив, що автор з Любашівського району. Запросив на розмову, потім – на роботу. З тих пір минуло 35 років. Та жодного разу не пожалкувала про обраний шлях. Мабуть, постійний неспокій, продумування чергового матеріалу чи верстки кожного наступного номера, зустрічі з цікавими людьми й є визначальними критеріями нашої професії. Усі ці складові є тим повітрям, без якого журналіст не може відчути себе професіоналом. Ні у свята, ні у будні.
Колектив газети «Одеські вісті» вітає колег із «Хлібороба» з ювілеєм і зичить нових творчих знахідок та постійної затребуваності читацької аудиторії.
