Цікаво: у Павлівці, одному з сіл Арцизького району, молодь, ледве випурхнувши з шкільного гнізда, стрімголов залишає його, щоб ніколи вже не повернутися, а в Борисівці з Татарбунарського – залишається. Чому? Адже село розташоване однаково далеко від райцентру. В обох – школи, дитсадки, ФАПи, мережа магазинів. Але яка різна сама атмосфера, настрій людей, які мешкають у згаданих селах сусідніх районів! Безоглядно колись розпродавши і роздарувавши свої земельні паї, багато павлівців з власної волі опинилися заручниками вкрай ускладненої своєї гіркої долі, коли і позаду, ніби, нічого вже не залишилося, і попереду – суцільні задачки з багатьма невідомими. Їхнє господарство – колгосп-мільйонер “Шлях Ілліча”, відоме свого часу на всю країну, – кануло в Лету. А борисівці, вдосконалюючись і приймаючи особливості нового часу, успішно перебудовувалися. Отож і процес реформування сільського господарства пройшов для них не те, щоб безболісно, але з тими втратами, які вони змогли надолужити якнайшвидше.
Ну, ніяк не могла я не зупинити павлівську жінку, яка похмуро брела серединою дороги: “Ідете, не оглядаючись – машина може збити”. “Хай. Все достобіса набридло – ні роботи, ні грошей”, – відповіла і навіть не призупинилася. Такого похмурого обличчя і такого згаслого погляду я не побачила за увесь зимовий день, проведений у Борисівці. Хоча де тільки не бувала, обійшовши і об’їхавши всі вулиці цього по-своєму унікального молдавського села разом з молодим сільським головою Степаном Пилиповичем Ротаром, його надійним, невтомним помічником Катериною Купріянівною Кравець, яка секретарює вже дев’ятий рік, директором школи, депутатом районної ради Олександром Діонисимовичем Комерзаном і головним агрономом базового господарства – СВК “Борисівський” Юліаном Івановичем Сержантом. До речі, це саме вони разом з головою СВК Іваном Дмитровичем Ватаманюком і підприємцями Віталієм Миколайовичем Стояном та Мироном Івановичем Чакиром в селі розв’язують багато соціальних проблем.
Ротар, потрібно сказати, – людина з амбіціями. Він і в сільські голови пішов, щоб і самому собі, і людям довести: Борисівка може жити краще, і ті проблеми, що вже звично вважаються архіскладними, насправді розв’язати можна. Якщо не лише говорити про них, але й розв’язувати. А у нього, який спирається на депутатський корпус і надійний актив села, були всі підстави змагатися за перемогу у районному конкурсі на найкращий санітарний стан і благоустрій території. Успіх у попередньому конкурсі Нерушайської сільської ради, яка стала за його підсумками власницею службового автомобіля “Славута”, лише підігрівала бажання вийти у призери.
Основні сили сільський голова спрямовує на пріоритетні завдання. Забезпечення села питною водою – одне з них, і дуже непросте. Але поступово воно вирішується при сприянні обласного і районного бюджетів. Сьогодні у Борисівці є нова артсвердловина, яка коштує чималих грошей – 125 тисяч гривень. А у найближчих планах – спорудження насосної станції з очисними спорудами.
На жаль, минули ті часи, коли Борисівка, розташована біля Сасикського озера, славилася грязелікарнею – однією з найбільших у колишньому Радянському Союзі.
...Ми стоїмо на високому майданчику сходів біля входу до пекарні. Внизу, зовсім поруч, – сасикське водне дзеркало. Озеро спокійне і ніби застигло у часі, але воно живе, дає людям їжу і заробіток: риби у водоймі достатньо. Запущена і чергова партія 200 – 300-грамових мальків – товстолоба, коропа, карася. Реалізуються поступово і плани з використання порожніх будинків грязелікарні. Саме пекарня і розташувалася у приміщенні колишньої їдальні. Сьогодні борисівський хліб, дуже апетитна здоба – серйозний конкурент продукції хлібокомбінатів із сусідніх районів і навіть одеських хлібозаводів. Власники пекарні, приватні підприємці Віталій та Наталія Стояни почуваються впевнено. Позаду – робоча поїздка до Туреччини, до тамтешнього хлібопекаря на ексклюзивне навчання-практикум. Придбано дороге німецьке обладнання, яке хоча і не окупиться швидко, але результат від його застосування в економіці підприємства вже відчутний.
“Приклад утвердження себе у новому житті Стояни показують дуже хороший, – говорить Степан Пилипович Ротар, – І, взагалі, село наше спокійне, заможне. У приватних дворах по п’ять-десять свиней. У нас 300 корів. У нас свої олійні, крупорушки. Реорганізуємо в амбулаторію ФАП. А школа яка!”
Школа у Борисівці, як і належить, на самому видному місці – в центрі. Олександр Діонисимович веде нас по її поверхах, показує картини – творчість колишнього учня, нині студента академії архітектури Сергія Митаки. У школі дуже багато квітів, вирощених дітьми. Тут же – зала естетики і музей народної творчості, у якому зібрано цікаві матеріали про історію села і самого навчального закладу, першим директором якого 26 років був чудовий педагог Гаврило Миколайович Комерзан. Діти охоче вивчають історію козацтва і проводять копітку науково-пошукову роботу. Вони ж беруть участь в усіх озеленювальних акціях. Не випадково школу оточують розкішні ялинки і пишні вічнозелені кущі. Ще 200 дерев висадили минулої осені і турботливо доглядають за кожним саджанцем, як і за пам’ятниками, що є в селі.
У Борисівці до її минулого ставляться трепетно. Навіть на території церкви отець Никодим створив куточок старовини – молдавського подвір’я (в селі 90 відсотків мешканців – молдавани). Настоятель храму сповнений нових ідей. Це він разом з матушкою Ангеліною – великою рукодільницею – спорудив вигадливої форми фонтани і висадив безліч чудових троянд. Оздоблення церкви багате: чудові розписи, старовинні ікони. Зі стелі звисає важка багатоярусна люстра, привезена отцем Никодимом з Києва, давнішу подарував одній з церков Арцизького району. “Я пишаюся тим, що мені дана радість служити людям цього славного села”, – говорить він, проводжаючи нас до хвіртки.
“А ви помітили: у нашому селі все робиться з прицілом на кращий завтрашній день, з турботою про наших дітей? – розмірковує Юліан Іванович Сержант. – Можливо, тому і село у нас таке надійне, світле”.
Не помітити цього не можна. Людей радують виробничі успіхи нині міцного господарства у районі – СВК “Борисівський”, яке стабільно розвивається. Мої співрозмовники, про керівника господарства Івана Дмитровича Ватаманюка відгукувалися шанобливо. Господарство безкорисливо допомагає дитсадку, школі, ФАПу, Будинку культури. Тут постійно оновлюється техніка, регулярно виплачується зарплата і немає боргів перед державою. Впроваджуються нові технології та підтримується тісний зв’язок з наукою. “У нас за сезон, – говорить Юліан Іванович Сержант, – до двох тисяч гривень люди одержують і поступово підвищуємо розцінки”.
Хороші відгуки довелося почути і про ФАП, про дитячий садок, у якому навіть взимку менше 80 діток не буває і на базі якого збираються відкрити оздоровчий комплекс. Поруч з ними, – бібліотека, з маленьким історико-краєзнавчим музеєм. “Трохи розбагатіємо – поповнимо книжковий фонд”, – обіцяє сільський голова. – У нас хороших планів багато. У цьому році обов’язково створимо комунальне господарство. Відкриємо ринок, постараємося завершити епопею з водопостачанням та далі ремонтуватимемо внутрігосподарські дороги – вони у нас всі будуть з твердим покриттям. Замінимо у школі вікна. Ну, і – висаджування дерев....”
Ні, не помилилися у своїй високій оцінці члени районної конкурсної комісії, віддавши перше місце Борисівській сільській раді, самій Борисівці – селу, з якого не виїздять. У якому немає жодного будинку на продаж і в якому за останні роки з’явилися чотири нових вулиці з добротними будинками. Одна з них вже забудована, – Молодіжна. Погодьтеся, шановні читачі, життєстверджуюча назва.
