В Саражинку, що на Балтщині, до відомого фермера-хлібороба Василя Бабанського я приїхав під враженням від тих фактів, які озвучені були начальником управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Анатолієм Новаковським. А вони свідчили про те, що на середину червня нинішнього дивовижно посушливого року 237 тисяч гектарів посівів уже остаточно загинуло, причому дві третини винищеного пекучим сонцем масиву складають зернові та зернобобові культури, а загальна сума збитків, завданих спекою та бездощів’ям одеським аграріям, на той час уже перевищила 252 млн гривень. Причому, як зазначав А. Новаковський, ситуація з кожним днем погіршується, і якщо не надійде фінансово-матеріальної допомоги з Києва, від уряду, майже весь урожай може загинути.
По-справжньому його стурбованість стала зрозумілою, коли ми з Василем Бабанським та начальником насіннєвої станції, головним інспектором з насінництва в Балтському районі Валентиною Капітуліною постали край поля, засіяного елітним, експериментальним сортом пшениці, щойно виведеним одеськими селекціонерами. Тріщини в грунті тут такі, що здається, ніби стоїш на краю зсуву.
– Ми перевіряли, – повідомляє Василь Маркович, – до глибини двох метрів вологи нема. За всю весну і частину літа, аж до жнив, у нас випало 8 мм опадів. І це в нашому традиційно дощовому районі. Але на цьому полі врожай у нас все ж таки буде. Чому? Передусім ми дотрималися усіх вимог агротехніки, внесли необхідні добрива, та й сорт пшениці виявився досить стійким до цих посушливих умов.
Звичайно, як і кожному господарникові, Василю Марковичу є за що нарікати на кліматичні умови. Це через посуху він уже втратив близько 150 га гороху, 267 га сої, 100 га пшениці, 28 га гречки, 100 га ячменю, а загальні збитки сягнули 500 тисяч гривень. Цього року в господарстві Бабанського посіяли рідкісну для Одещини культуру – льон. Але замість блакитного сорокагектарного квітучого килиму ми побачили “пошматоване” засухою поле, над яким познущалася посуха: значна частина рослин взагалі загинула, а частина була в такому стані, що на неї боляче дивитися. Проте Бабанський впевнений, що й таку важливу культуру, як льон, на Одещині теж слід культивувати; при цьому, показуючи мені ще недостиглі зернята льону, він передусім акцентував увагу на лікувальних властивостях їх. З цього можна зрозуміти, що врожай з таких незначних за обсягом площ він готовий спрямовувати на потреби фармакології, ну і, звичайно ж, на насінництво.
Василь Маркович взагалі вважає, що в основі стратегії господарства має лежати турбота про насіннєвий фонд врожайних та пристосованих до кліматичних умов регіону сортів найрізноманітніших культур. Ось чому він так тісно і плідно співпрацює з селекціонерами-генетиками Одеси і Києва; ось чому так уважно стежить за проблемами і напрямами розвитку насінництва не лише в Україні, але і в деяких країнах Європи, зокрема Польщі, Франції та Росії.
Звичайно ж, цьогорічні жнива видадуться небагатими на врожай, а тому господарству в Саражинці знадобиться підтримка держави, як знадобиться вона й більшості інших господарств, що працюють зараз на землі. Та, поза все це, Василь Бабанський не належить до людей, які звикли “відводити душу”, нарікаючи на землю і небо, та розраховуючи тільки на підтримку держави. Поруч із його полем є поле колеги й односільця. Воно настільки занедбане, настільки забите бур’янами майже в людський зріст, що, дивлячись на нього, я запитував себе (Бабанський від коментарів дипломатично утримувався): “Хто дав цій людині землю в оренду? Як цей, з дозволу сказати, господар розраховується з людьми, і як дивиться їм у вічі; чому сільрада та адміністрація байдуже споглядають, як цей “хлібороб” занедбує землю, бур’яни з якої загрожують сусіднім полям?”
Сам Василь Маркович вважає, що тепер головне – врятувати хоча б той скромний врожай, який селяни отримали; врятувати насіннєвий фонд. На майже цілковито випаленому, “полеглому” полі елітного гороху він показує мені благенькі зернята і пояснює, що посіяно тут було по три центнери на гектар, а зібрати вдасться (якщо сплюнути через плече) – по центнеру, ну, може, трішечки більше. Якщо додати до цього втрати на пальне, міндобрива, зарплату, то стає зрозуміло, що вигідніше було б цей горох не збирати. Але як господар, він пам’ятає, що кожна зернина з цього поля – “елітна”; як насіннєвому матеріалу – їй ціни нема. А щоб якось збалансувати економіку своєї агрофірми, налягає зараз на свинарство – ось і нещодавно завіз кілька голів породистого молодняку; на розведення овець, кролів та іншої живності.
Усі в районі знають, що в Бабанського господарство міцне, технологічно обґрунтоване і технічно забезпечене. Але сам він пам’ятає, що і структуру господарства, і технічне забезпечення його слід постійно вдосконалювати, рівняючись при цьому не на слабенькі фермерські господарства області, а на кращі світові зразки і методи господарювання на землі. Ось і нещодавно в Саражинці з захопленням вітали появу нового комбайну “Агрос”, за кермо якого пощастило сісти досвідченому механізаторові Сергію Слободянюку. Потужність цього дива техніки досить показова: обсяг бункера сягає 9 тонн, розвантаження здійснюється за 2 хвилини, за годину намолочує до 15 тонн зерна.
Проте Бабанського спокусили не лише технічні параметри, а й те, що російські конструктори, які лише рік тому запустили “Агрос” у серійне виробництво (на комбайні Бабанського стоїть заводський номер “34”), подбали про механізаторів, які на ньому працюватимуть: всі операції здійснюються за допомогою комп’ютера, в кабіні – кондиціонер, холодильник, чудова герметизація. Одне слово, це та машина, в яку сідаєш, як в елітну “іномарку”, і в якій спокійно можна працювати в костюмі та при краватці.
Бабанський вважає, що майбутнє сільського виробництва за машинами цього покоління, і хоча ціна її для українського зерновиробника зависока, вкладати в неї гроші можна і треба. До речі, купуючи свого “Агроса” Василь Маркович розраховував на те, що держава надасть йому певну дотацію, компенсуючи витрати, але виявилося, що сподівався марно. “Звідки комбайн? – запитали в високих кабінетах. – З Росії? Отже, з-за кордону. А дотацію надаємо, тільки підтримуючи вітчизняного виробника”. Загалом Бабанський не проти: вітчизняного виробника підтримувати треба. Але нехай йому покажуть український комбайн такого рівня. Підтримувати ж якусь допотопну “соху” він не збирається. Колізія? Так. Але ставитися до неї слід мудро, дбаючи передусім про те, щоб стимулювати наших аграрних машинобудівників до пошуку нових технологій і розробки нових моделей техніки, а селянина – до того, щоб він купував ту техніку, яка сприйнятна і для поля, і для людини, що працює на ній.
Земля шанує тільки того господаря, який... шанує землю. А в Саражинці ціну землі знають.
