Майже в кожному нашому містечку (або й селах) можна віднайти якусь пам’ятку історії, якусь мітку давнини, яка пов’язана з літописом цього поселення, з минувшиною нашого краю. Але чи знаємо, які історичні події, які легенди та міфи з ними пов’язані? Сьогодні, розповіддю про мавзолей Г. Котовського в місті Котовську ми відкриваємо нову рубрику «Мітки історії».
Історія цього пам’ятника, чи, як його ще називають, «мавзолею», Григорію Котовському, що мармурово височіє на центральному проспекті Котовська, справді дивовижна. З поваги до читача та за браком місця я не переповідатиму докладної біографії Г. Котовського. Нагадаю лише, що родом він з молдавського містечка Ганчешти. В травні 1905 року він дезертирував з 19-го Костромського піхотного полку Російської армії і певний час, разом з групою інших бессарабців, нападав на поміщицькі маєтки, здобуваючи собі славу «молдавського Дубровського». На одному з будинків Приморського бульвару в Одесі, поруч із пам’ятником Ришельє, висить меморіальна дошка: «В этом доме 4.Х.1916 Военно-окружным судом был приговорен к смертной казни Г. Котовский. Смертная казнь была заменена на бессрочную каторгу».
Так, померти на ешафоті Котовському не судилося, він ще встиг прославитися під час Громадянської війни в Україні. Характеризуючи його діяльність у цей час, інший герой Громадянської К. Ворошилов писав: «В роки громадянської війни, в безперервних боях з ворогами робітників і селян, бригада Котовського вкрила себе справжньою славою беззавітного героїзму, відваги, залізної більшовицької дисципліни». Після війни Котовський залишався командиром кавалерійського корпусу Червоної Армії, він був обраний до Центрального виконавчого Комітету СРСР та ЦВК України. Саме він став одним з ініціаторів створення на території України Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, в той час, коли справжня Молдавія виявилася під юрисдикцією Румунії. Згодом його син, Григорій Григорович, у спогадах своїх писав: «Отец был подлинным интернационалистом. Полуполяк-полумолдаванин, он в анкетах писался русским, но в то же время был великим патриотом Бессарабии молдавского народа, основавшим в 1924 году автономную Молдавскую ССР, ныне Приднестровскую Молдавскую республику». Ну, тут слід уточнити, що першою столицею цієї Молдавської автономії стала Балта, і тільки з часом її було перенесено до Тирасполя. А коли Молдавія увійшла до складу СРСР, частину українських земель, на яких було утворено цю автономію, московська влада повернула Україні, а частина так і залишилася у складі Молдови, утворюючи (за винятком Бендер), територію сучасного конфліктного Придністров’я.
Про вбивство Котовського існує багато легенд. 7 серпня 1925 року в газеті «Правда» з’явилося офіційне повідомлення, яке насторожило всіх своїм лаконізмом. Там мовилося таке: «Харьков. В ночь на 06-е августа в совхозе Цупвоенпромхоза «Чебанка», в тридцати верстах от Одессы, безвременно погиб член Союзного, Украинского и Молдавського ЦИКа, командир конного корпуса товарищ Котовский». Не раз доводилося чути, що нібито Котовського убив його ад’ютант, і що нібито Котовський у цей час служив у Чабанці. Насправді ж усе було не так 28 жовтня 1922 року наказом командувача військ України і Криму М. Фрунзе, Котовського було призначено командиром 2-го кавкорпусу ім. Раднаркому України, штаб якого дислокувався в 1925 році в Умані. А в Чабанку Котовський, разом з дружиною та сином, прибув на відпочинок.
Хто ж став убивцею Котовського? Одесит Мейер Зайдер, на прізвисько «Майорчик Зайдер», який до революції був володарем одного з одеських борделів, і з яким Котовський був знайомий ще з тих часів, коли сам він успішно грабував одеські банки та квартири багачів, і коли Міша Япончик пропонував йому: «Гріша, іді ка мнє, ты же будешь моей правой рукой!» Свого часу Зайдер переховував Котовського у своєму публічному домі, коли його розшукувала поліція. І допомагала йому в цьому дружина Зайдера Роза, відома одеська проститутка. Дізнавшись, що Котовський в Умані і командує корпусом, Зайдер, якого радянська влада позбавила його бізнесу, прибув туди і сказав: «Гріша, за вамі такі-да імеется должок». І Котовський робить так, що Зайдера призначають начальником охорони Перегонівського цукрозаводу. При цьому Зайдер підтримував з Котовським ділові стосунки, наприклад, допомагав котовцям організовувати заготівлю шкіри, яку потім десь в Росії, в Іваново, обмінювали на сукно, з якого офіцери-котовці шили собі мундири. Тієї рокової днини він прибув до Чабанки з машиною, яку Котовський викликав з Умані, нібито для того, щоб допомогти комкору перевезти родину. Насправді ж, щоб убити Котовського.
Судовий фарс над вбивцею відбувся в серпні 1926-го. Відкинувши кілька версій (Зайдер змінював їх одну за одною) та мотивів убивства, серед них і той мотив, що нібито Зайдер був закоханий в Ольгу Шакіну, дружину Котовського, суд зупинився на версії, що Зайдер убив комкора через те, що той не сприяв його підвищенню на посаді. При цьому з прокурорського звинувачення було викинуте навіть «співробітництво Зайдера з румунською контррозвідкою», хоча вже за це його мали б розстріляти. Цікава деталь: того ж дня в сусідньому залі судили звичайного карного злочинця, який не вбив, а лише пограбував якогось одеського зубного техніка. І за це його було засуджено до розстрілу. А Зайдеру дали лише 10 років ув’язнення.
Та найцікавіше відбувалося потім. Покарання Зайдер відбував у Харкові, де вже за кілька місяців був призначений... завідувачем клубу (мабуть, враховуючи його працю на ниві культури і відпочину в одеському будинку розпусти), і навіть здобув право вільного виходу в місто. А вже 1928 року вбивцю Котовського випускають (і це через два з лишком роки!) з тюрми «за примірну поведінку». Йому навіть допомогли влаштуватися на роботу в Харкові, на залізниці. Ну а вбили Зайдера колишні котовці, з помсти, вже в 1930 році.
Але з якого дива Котовського поховали в Бірзулі? Існувало кілька варіантів поховання: в Чабанці, в Умані, в Харкові, в Балті як столиці Молдавської автономії. Чому ж ховали в Бірзулі? Відповідь знаходимо в офіційного радянського біографа Котовського В. Шмерлінга, який у книжці «Котовський» писав: «11 августа советская Одесса провожала прах Котовского в Бирзулу, где намечалось строительство столицы Автономной Молдавии». Ось так! Вже на другий день після загибелі Котовського до Одеси з Москви прибула група бальзаматорів на чолі з професором Воробйовим, і тіло Котовського в стінах медінституту забальзамували. Мавзолей Котовського спорудили в Бірзулі, і становив він собою підземну споруду, де тіло покоїлося у скляному саркофазі, і де підтримувалися певна температура і вологість повітря. Це був другий мавзолей в Україні (після мавзолею Пирогова у Вінниці) і третій в СРСР. В 1934 році над надземною частиною мавзолею було споруджено наземну, з трибуною та з низкою барельєфних композицій, якими відтворювався бойовий шлях Котовського. Тобто мавзолей уподібнили мавзолею в Москві, і біля нього теж проводили паради і демонстрації.
В серпні 1941-го німці та румуни так блискавично захопили Котовськ, що ніхто не потурбувався про те, щоб саркофаг вивезти або просто тіло десь поховати. 6 серпня, саме на роковини загибелі, представники окупаційної влади саркофаг відкрили, тіло поховали в рову, разом з розстріляними котовчанами, а нагороди, які зберігалися на подушечках, вивезли до Румунії. Та сталося так, що робітники ремонтних майстерень, на чолі з майстром І. Скорубським, зібрали кістки Котовського в мішок і переховували їх до звільнення Котовська.
Після визволення міста, останки Котовського поховали в підземній частині мавзолею, в спеціальному склепі, і лише в 1965 році мавзолей реставрували і над ним встановили бюст Котовського. Відомо також, що нагороди комбрига Румунія повернула, і вони зберігаються в Москві, в Музеї Радянської Армії. Ось така вона, історія «мавзолею» Котовського посеред Котовська.
