У 1992 році в Одесі була перевидана праця Доротеї Атлас «Старая Одесса, ее друзья и недруги», перший раз видана ще у далекому 1911 році. Таким чином, творіння Д. Атлас отримало друге життя. Ошатно видана книга є найкращим подарунком, а індекс її цитувань у науковій та популярній літературі з історії Одеси й до сьогодні залишається одним з найвищих. Однак, текстам праць перших істориків Одеси не дуже важко надати друге життя. Інша справа з біографіями їх авторів. Далеко не всі вони були професорами університетів, помітними суспільно-політичними діячами. Тихе та мирне життя деяких з них і дотепер надійно приховано завісою минулого. Сьогодні читачі праці Д. Атлас можуть дізнатися про її біографію лише дуже неповні дані, переважно з передмови до видання 1992 року відомих одеських краєзнавців О. Губаря та Є. Голубовського.
Незважаючи на зусилля, першим біографам Д. Атлас не вдалося встановити дат її життя, пролити світло на пореволюційну долю, особливості її педагогічних поглядів. Сьогодні на основі нових джерел можна дати більш повне уявлення про одного з перших одеських краєзнавців.
Феліція-Доротея Атлас народилася у родині австрійсько-підданих Генріха та Луїзи 15 січня 1874 року. Як і її батьки, вона була іудейського віросповідання. Початкову освіту отримала вдома. У серпні 1886 року вона поступила у 3-й клас Маріїнської жіночої гімназії. У 1892 році отримала атестат та після пробних уроків - звання домашньої наставниці з правом викладати арифметику, історію, географію. Саме з цих предметів Д. Атлас за бажанням її матері спеціалізувалася під час навчання у гімназії. У майбутньому історія стала її хобі, педагогіка – професією. Серед необов’язкових предметів вона вивчала французьку та німецьку мови. Цікаво, що згідно з атестатом знання випускниці з історії були оцінені лише на чотири. Звання наставниці Д. Атлас отримала не без колізій. ЇЇ урок з географії був визнаний незадовільним, а з історії – не зовсім задовільним. З одного боку, до вихованки її вчителі висунули цілком сучасні претензії: читала тихо, опитувала не весь клас, не все зрозуміло пояснювала. З іншого боку, як “родзинка” для сучасного дослідника виглядає таке зауваження однієї з наставниць: на уроці історії Д. Атлас, згадуючи Петра ІІІ та Катерину ІІ, не завжди вимагала від учениць обов’язково додавати до цих імен слово “імператор” і забувала це робити сама. Лише після повторних уроків ретельні вихователі Д. Атлас визнали її педагогічну майстерність.
Перші роботи Д. Атлас з’явилися під час її навчання на Одеських вищих жіночих курсах у “Трудах слушательниц ОВЖК”, виданих коштом відомого професора Новоросійського університету та ОВЖК, історика Івана Линниченка. У 1911 році Д. Атлас стала одним з перших членів, а згодом і активних діячів (входила до ревізійної комісії, читала доповіді) Одеського бібліографічного товариства при Новоросійському університеті, що заснував той же І. Линниченко. На одному з засідань саме вона презентувала його задум проекту виставки “Стара Одеса”, зародку музею міста. Вона продемонструвала слухачам карти, гравюри, портрети, фото, друковані видання з колекції І. Линниченка.
У 1910-х роках в одеських газетах та “Известиях” Одеського бібліографічного товариства часто публікувалися статті та виступи перспективного вченого. Останні викликали неодмінний інтерес у членів товариства. Всього ж за нашими підрахунками у друці з’явилося близько 30 робіт Д. Атлас, в тому числі оригінальний підручник для дітей з історії Одеси. У своїх історико-краєзнавчих працях Д. Атлас наслідувала відомого одеського історика Олексія Маркевича. Вплив поглядів останнього помітний не тільки в увазі авторки до побутової сторони історії, але і у тому, що вона розпочинала історію Одеси від заснування Хаджибея. Слід зазначити, що у своїх працях з історії Одеси Д. Атлас відводила належне місце українському етносу у заснуванні та розбудові міста, що не помічають, а часом заперечують деякі сучасні краєзнавці.
Краєзнавчу працю Д. Атлас поєднувала з викладанням у низці одеських гімназій. Її краєзнавчі праці залишили у затінку її педагогічні погляди. Своє педагогічне кредо Д. Атлас задекларувала таким чином: “Любовь к детям – вот альфа и омега воспитания, дружным хором провозглашают выдающиеся современники. Без нее никакие системы и реформы не оживят школы. Больше света, воздуха, простора, красоты и понимания природы, долой схоластику – такой лозунг новой школы”. До всіх рецензованих нею праць вона підходила саме з цією міркою. Водночас, вона вимагала від педагогів бути реалістами і не вдаватися до надмірного теоретизування. Д. Атлас виступала апологетом поширеної на початку ХХ ст. теорії гармонійного виховання, застосування міждисциплінарних зв’язків. Наприклад, вона вітала застосування психології у навчанні, застерігала від перебільшення значення тестів. Щодо викладання історії у середній школі, вона зауважувала, що “средняя школа готовит не специалистов-историков. История должна быть связана со всем кругом наук истории и истории литературы, народной поэзией, которая должна занимать не последнее место, в особенности в курсах истории младших и средних классов”. Всі ці думки виглядають напрочуд актуально.
Про обставини життя Д. Атлас у буремні роки війн та революцій та у 1920-ті роки дізнаємося з її листів до Івана Линниченка. Вона викладала в одній з одеських трудшкіл. Д. Атлас підсумовувала пережите так: “В последние годы столько времени нужно было употребить на то чтобы как-нибудь прожить, что в буквальном смысле слова пришлось сжечь все, чему поклонялся, поклоняться тому, что сжигал”, иначе говоря, кое-как есть, кое-как пить, только об этом и думать”. У листах краєзнавець бідкалася, що за браком часу не може опрацювати деякий матеріал, що накопичився в неї з історії Одеси. Найбільш цікавим повідомленням слід визнати згадку про плани Д. Атлас зайнятися вивченням історії Молдаванки. Напевно, цей задум так і не був реалізований. В цілому, вона оцінювала своє життя як боротьбу за існування. Д. Атлас відзначала, що “никогда отрыв отцов от детей не был так силен, так ярок, как в переживаемую нами эпоху”.
Таким чином, листи Д. Атлас до І. Линниченка документально засвідчують – роки до 1917 року були кращими в її житті. В її листах помітний душевний надлам, пережитий за роки революцій та громадянської війни. Попри бажання, історик вже не змогла повернутися до наукової та громадської активності. Тим більше, що наприкінці 1920-х та у 1930-х роках “стара Одеса” вже мало кого цікавила.
Коли ж завершився земний шлях Д. Атлас? На жаль, джерела не дають відповідь на це питання. Хоча тепер можна документально засвідчити, що історик померла не раніше 1925 року, адже саме тоді був відправлений її останній лист до І. Линниченка. Є. Голубовський та О. Губарь впевнено припускали, що вона загинула у 1940-х роках в Одесі, хоча на той час не було документальних підтверджень про єврейську національність Д. Атлас. Наведені вище документи принаймні дають реальну основу для цього гіпотетичного твердження. Будемо сподіватися, що подальші наукові пошуки відкриють для сучасних одеситів ще не один цікавий факт з повчального життя перших дослідників історії Одеси.
