Цього року виповнюється 195 років від початку та завершення франко-російської війни 1812 року, відомої у нас ще як Вітчизняна війна. Сьогодні ми продовжуємо розповідь про участь у цій війні українського козацтва, в тому числі і козаків, що були вихідцями з сучасної Одещини.
Формування 5-го Полтавського козацького полку відбувалося не лише на підставі рескрипту російського імператора Олександра І, але й на підставі так званого «Попереднього розпорядження про утворення Українського козацького війська», підготовленого військовим відомством імперії і затвердженого рукою самого імператора. «Войсько сие предполагается образовать на Украине из людей к казачьей службе способных издавна навыками и охотою к ней известных. Оно имеет состоять из 4 полков: каждый полк из 8 эскадронов, а эскадрон из 150 казаков… Уезды, составляющие бывшую польскую Украину, а именно: Киевской губ., все 12, да сопредельной ей Каменец-Подольской 4, то есть Винницкий, Браплавский, Гайсинский и Балтский, обязывается каждый из помещичьих и других состояний людей собрать по два эскадрона или по 380 казаков в приличной одежде и на лошадях со сбруей».
Поки це розпорядження набувало чинності вже в самих губерніях, з’явився (20 червня 1812 р.) Указ Урядового сенату Київському губернському правлінню про утворення «из поселян украинских, обитающих в губернии Киевской и частью в Каменец-Подольской казачьего в четырех полках войска».
До речі, звертаю увагу, що в усіх документах, які я цитував і які залишаються поза цитуванням, послідовно й офіційно, як належить у державних документах, вживається термін «Український»: «Українське військо», «українські поселяни» тощо. Це я до того, що й досі дехто з російських та проросійськи налаштованих істориків і політичних діячів наших нав’язують нам думку про те, що нібито до Жовтневої революції терміни «Україна», «український» в офіційних документах не вживалися. Особливо активно спекулювала на цьому проросійська преса в роки набуття Україною незалежності, тобто на початку 90-х років тепер уже минулого століття. І ще одне зауваження: укази імператора і сенату стосовно формування українського козацького війська виконувалися блискавично. Я вже продемонстрував це на прикладі полку, сформованого І. Котляревським. Ось ще один документальний факт: вже наприкінці червня (точної дати не зазначено) Київський військовий губернатор Милорадович у рапорті на ім’я тодішнього військового міністра Барклая-де-Толлі, того самого, що згодом прославиться під час Бородинської і в інших битвах, доповідав про створення штаб-квартир усіх трьох козацьких полків, і що «к назначенным штаб-квартирам каждого полка причислено по 4 уезда, а именно: для составления 1-го полка в Махновке – Махновский, Липовецкий, Сквирский и Радомясльський; для 2-го полка в Б. Церкви – Васильковский, Киевский, Таращанский и Богуславский; для 3-го пока в Умани – Уманский, Звенигородский, Черкасский и Чигиринский».
Далі в цьому ж документі повідомляється що обмундирування цих козаків покладено на місцевих поміщиків, які повинні були поставити на кожного козака натурою сідло з усією збруєю, сакву, дві сорочки, дві пари чобіт, холщеві шаровари, хустину чорну на шию, скребниці і щітки з нагайкою…». Крім того, підрядним методом козаків мало бути забезпечено куртками, шинелями, шапками, портупеями і всім іншим; причому за своїм одностроєм кожен полк мав відрізнятися від іншого. Привертає увагу і той факт, що формування козацьких полків відбувалося на традиційно козацьких територіях, а ескадрони полку комплектувалися за тим самим територіальним принципом, що і в часи Гетьманщини, формувалися козацькі полки та сотні.
Окремою сторінкою тогочасної козацької історії постає формування загонів «Лісових козаків». Перебуваючи в своїй штаб-квартирі у Вільно, імператор Олександр І видав спеціальний Указ, яким зобов’язував Урядовий сенат створити «військові команди з казенних лісових наглядачів і вартових для відрядження їх у західні армії». Мета цих команд полягала в тому, щоб із людей, звиклих до роботи і життя в лісі, сформувати спеціальну лісову сторожу («лесную стражу»), яка проводила б рейди лісами та лісовими місцевостями, не допускаючи просування ними французьких підрозділів, а ще – виловлювала грабіжників, мародерів та дезертирів. Чи було це «Лісове козацтво» сформоване? Так, було. Указ імператора виконали швидко і належним чином. Зберігся датований 5 липня рапорт київського плац-майора підполковника Соболевського на ім’я Київського військового губернатора Милорадовича, в якому той повідомляв: «Сходственно предписанию вашего высокопревосходительства, сего июля 3-го числа за № 993, собранные в селе Хотове лесничие число триста девяносто человек мною, при бытности обер-форштмейстера Михно, осматриваны. И оказалось: люди вообще хорошие и, будучи по несколько лет лесничими, к верховой езде способны, каждый имеет пику, а 34 человека из них – по одному пистолету, саблю одну и кортик один; одетые порядочно, лошадей под ними большая часть из крестьянских лучших, да и остальные затем к верховой езде способны; седла – казачьи, узды ременные. О чем вашему высокопревосходительству имею честь донести».
З інших документів, зокрема, з рапорту на ім’я Милорадовича київського губернського гарнізонного майора Парфеньєва, випливає, що цей загін уже в липні 1812 року було переправлено до Луцька і підпорядковано штабові 3-ї армії у складі Луцького гарнізону. В Одеському облархіві, у фонді «Новоросійського і бессарабського генерал-губернатора», зберігається кілька дуже важливих для нас документів, пов’язаних із формуванням козацького полку нашим земляком поміщиком Віктором Скаржинським, пам’ятник якому в 1872 році було споруджено в центрі Одеси, у Міському саду (на жаль, він не зберігся), неподалік від пам’ятника графу Воронцову.
Віктор Скаржинський походив з давнього українського козацького роду. Його батько Петро Скаржинський свого часу командував Другим Бузьким полком, якого в 1787 році було включено до складу Катеринославського козацького війська й об’єднано з Першим козацьким полком в один полк, під назвою «Бузький кінний козацький полк». А в травні 1803 року до нього додали 600 болгарських поселенців та «вихідців з інших південнослов’янських народностей», і було створено Бузьке козацьке військо під командуванням Петра Скаржинського. Штаб-квартира полку розташовувалась в селі Соколи (тепер частина м. Вознесенська). Вийшов П. Скаржинський у відставку вже після російсько-турецької війни 1791 року, в чині генерал-майора російської армії.
Так от, син генерала Віктор Скаржинський звернувся до Херсонського губернського предводителя дворянства (значна частина Одещини перебувала тоді у складі Херсонської губернії) Ф. Чорби з проханням дозволити йому створити загін у складі 100 осіб для боротьби з Наполеоном. «По силе всемилостивейшего воззвания, – писав поміщик і коллежський асесор В. Скаржинський, – изображенного в высочайшем манифесте, призывающего всех верных сынов отечества к защищению оного, быв исполнен жарчайшим рвением, поспешил я прибыть из Санкт-Петербурга, где находился, дабы жертвовать собою и людьми моими на службу, и для сего, сверх поступивших уже в других губерниях из общего имения нашего, выбрав с позволения матери моей генерал-майорши Скаржинской, в здешней губернии, из числа тысячи душ, сто человек способных людей и не старше 35 лет, и обмундировав оных уже по примеру регулярных казаков, и снабдя лошадьми со всеми приборами и оружием, как-то: пиками, пистолетами и саблями, – приемлю на себя обязанность не только продовольствовать оных провиантом доколь останутся они на месте, но и во все время продолжения службы всякий рядовой получать будет от меня жалование по тринадцать рублей в год, приглашаемый от меня корнет Семенов – по триста рублей, а один унтер-офицер по 120 рублей. Испрашиваю только возможности со стороны казны, дабы во время похода люди сии довольствованы были провиантом и лошади фуражом, чего принять на свой счет я в совершенной невозможности».
Тобто, перед нами вияв істинного, дієвого патріотизму українського козака, який не лише сформував, але і взяв на себе утримання кавалерійського ескадрону. Цього листа було датовано 10 серпня, а вже 26 серпня, коли ескадрон було сформовано, В. Скаржинський звертається з листом до Херсонського й Одеського військового губернатора герцога де Ришельє. Який водночас був генерал-лейтенантом і командиром 13 дивізії з проханням… Чого ж саме він просив? Цитую: «Как благоугодно было вашему сиятельству принять мое для отечества пожертвование ста человек, для вооружения которых отправлен для принятия оружия корнет Семенов, и ваше сиятельство изволили определить меня в армию адмирала Чичагова, то осмелюсь просить ваше сиятельство, чтобы было позволено довербовать эскадрон по примеру улан, который весь будет на моем жаловании и обмундирован по примеру представленных мною вашему сиятельству казаков, в чем и прошу, ваше сиятельство, дать мне бумагу, равно и приказать отпустить порох и свинец на пороховой эскадронный ящик».
Тут потрібно дати певні пояснення. За тодішнім штатним розкладом уланський ескадрон мав налічувати 150 осіб. У сформованій Скаржинським сотні був лише один офіцер та один унтер-офіцер, а в ескадроні мало бути, згідно зі штатним розкладом 14 унтер-офіцерів, один вахмістр, 2 сурмача, один квартирмейстер і 128 рядових. До того ж Скаржинському потрібен був офіційний документ, виданий високим військовим начальством, який би узаконював існування цього ескадрону. Про те, що, зрештою, Скаржинський свого домігся, дізнаємося з рапорту герцога де Ришельє на ім’я генерал-лейтенанта князя Горчакова, в якому переповідалися основні пропозиції засновника ескадрону, а також повідомлялося, що «эскадрону сему называться именем Скаржинского», і що цьому підрозділу наказано 4 вересня виступити в похід до Кам’янця-Подільського, і там надійти у розпорядження армії Чичагова.
І ще одна цікава деталь, яка стосується Одеси. З рапорту де Ришельє дізнаємося, що «З одеського артилерійського гарнізону видано йому (тобто ескадрону Скаржинського) по комплектному числу уланського ескадрону на запасні патрони належну кількість пороху і свинцю». А загалом озброювали цей ескадрон, як могли і чим могли. Так, з цього ж рапорту стає відомо, що з тираспольського арсеналу на ескадрон видано 53 козацькі шаблі, 10 турецьких та 62 волонтерські. Такий же різнобій помічаємо і в пістолетах: 47 гусарських пар, 22 калмицькі і 102 пари драгунських; крім того, виділено було 30 волонтерських рушниць. І вже досить смішно звучить вимога щодо того, що «після завершення війни Скаржинський зобов’язаний здати всю цю зброю до казенного арсеналу в цілості».
Можна уявити собі, якими далекими від реалій війни були армійські чиновники, якщо вони висували такі вимоги.
Заклики імператора та військових губернаторів до населення викликали спалах патріотичного ентузіазму. Тисячі українців ішли добровольцями в армію, в народне ополчення та в Українське козацьке військо, командування над яким прийняв бригадний командир, полковник граф де Вітте. Архіви донесли до нас листа імператорові Олександру І «казеннокоштного» студента Київської академії Йосипа Каменського який просив дозволу звільнити його від навчання в академії (з подальшим, ясна річ, зарахуванням після війни) і дозволити вступити в Українське козацьке військо, з подібними листами зверталися до різних високопосадовців «казеннокоштний» студент Харківського університету Олександр Курасовський та студент цього ж університету Сіробаба-Яковлєв, який просився конкретно до 3-го козацького полку письменника І. Котляревського. Між іншим, сама лише Полтавська губернія дала вісім козацьких полків, які вже в жовтні 1812 року взяли під свій контроль важливі шляхи, що вели до Москви, займалися розвідкою та виконували жандармсько-поліцейські функції, а також вели сутички з окремими французькими підрозділами.
До речі, в російській літературі можна зустріти твердження про те, що нібито місто Малоярославець було спалене французами, насправді ж зберігся рапорт Калузького губернатора Каверіна на ім’я «чергового генерала» Коновніцина, в якому той повідомляв, що в районі Малоярославця веде розвідувальні дії 6-й Полтавський козацький полк. З донесень українських козаків стало відомо, що місто захоплене військами французів, зокрема, в рапорті мовилося, що «гор. Малоярославец вчерашнего числа в пополудни занят в виду их (тобто повітового предводителя та його супутників, які дали ці відомості українським козакам) неприятелем и сожжен нашими казаками». Оскільки українських козаків у місті не було, то з цього випливає, що спалено було Малоярославець не французами, а російськими козаками, щоб не дістався ворогові. Захоплюючу сторінку війни козаків з Наполеоном становить й участь 3-го та 9-го Полтавських козацьких полків у боях у складі прославленого «Летючого корпусу» генерала графа Ожаровського. Але про це ми поговоримо згодом.
