У ЗМІ опубліковано звернення понад 200 представників творчої інтелігенції України до партій урядової коаліції (див. “Одеські вісті”, 11.08.07, с. 4), у якому, зокрема, висловлено побажання вирішити питання про статус всіх мов в Україні у відповідності до європейських стандартів.
Як відомо, однією з найгостріших дискусійних проблем в Україні є питання про статус російської мови. Воно дебатується з перших днів незалежної України, було головним каменем спотикання при ухваленні Конституції України. Тепер у багатьох публікаціях, у виступах державних та політичних діячів стверджується, що це питання “закрите”, що не повинно бути ніяких розмов щодо державної двомовності. Тим часом тривають різноманітні акції з вимогами надання російській мові державного статусу, багато політичних партій включають цю вимогу до своїх виборчих програм, обласні та міські ради південного сходу України ухвалюють рішення щодо рівноправності на їхніх територіях російської та української мов.
То чи справді проблеми статусу російської мови в Україні немає, чи вона існує, і в чому полягає, якщо розглядати її з точки зору европейських стандартів? Гадаю, стверджувати, що ця проблема в Україні відсутня, немає підстав, оскільки за партії, до виборчих програм яких включено пункт щодо надання російській мові в Україні державного статусу (ПР, КПУ, ПСПУ) віддані голоси половини виборців на останніх парламентських виборах.
Що ж стосується європейських стандартів, які визнані у багатьох країнах, на інших континентах, то у багатонаціональних державах ухвалено державну багатомовність. Так, в Іспанії, Швейцарії, Сингапурі діють по 4 державні мови, у Люксембурзі, Афганістані – по 3, у Бельгії, Фінляндії, Македонії, Канаді, Іраку – по 2.
У Посланні Президента України В.А. Ющенка до Верховної Ради України у 2006 році сказано, що 34% мешканців України вважають рідною мовою російську мову. А у світовій практиці нема такого випадку, щоб мова, носії якої складають таку високу частку у складі мешканців країни, не мала б жодних прав в офіційній сфері. Так, носії німецької мови у Люксембурзі складають 3%, італійської у Швейцарії – 5%, шведської у Фінляндії – 6%, але ці мови мають державний статус. Набагато менше в абсолютному та відносному відношенні, ніж носіїв російської мови в Україні, наприклад, каталонців в Іспанії, таджиків в Афганістані, франкофонів у Канаді тощо.
Отже, стосовно російськомовного населення України допускається дискримінація одного з основних громадянських прав – права на рідну мову. Враховуючи багатомільйонну чисельність російськомовного населення в Україні, проблема статусу російської мови постає як одна з дуже актуальних суспільних проблем. Такий висновок особливо важливий у світлі того, що цій проблемі, крім правового напряму, притаманний широкий спектр інших аспектів (рівноправність націй, міжнаціональні відносини, історична справедливість тощо).
А суспільні проблеми потрібно вирішувати у відповідності до їхнього змісту, а не “закривати” вольовими заявами. Адже суспільні проблеми для країни – це те ж саме, що хвороби для живого організму. Затримка у лікуванні хвороб створює загрозу існуванню організму. Тому не потрібно доводити до того, щоб суспільна проблема з неантагоністичної перетворювалася в антагоністичну і створювала загрозу розпаду країни. А проблема статусу російської мови – найзастаріліша проблема українського державного організму. Необхідно, щоб партії всіх політичних напрямів зрозуміли особливу важливість для єдності України припинення дискримінації громадянських прав російськомовного населення та об’єдналися щодо внесення до Конституції України доповнення щодо надання російській мові державного статусу в Україні.
Р. S. Гонорар за статтю прошу направити до фонду підтримки газети«Одеські вісті».
