Знову стиха, поволі, не порушуючи звичного ритму життя, на землю легко опустилася осінь. Заплівши у верховіття жовтий лист і пустивши ярами туман, вона довгими нитками павутиння повертає думки у минуле, у прожиті літа, яких уже ох як немало – аж 99!
У селі її звали Югеною, полегшивши у такий спосіб вимовляння імені Євгенія. Не один парубок у її рідному Неділковому сохнув за нею. Та, маючи норовливу вдачу, Євгенія вдавала, що байдужа до них. Натомість змагалася з найвідважнішими у приборкуванні биків та їзді верхи. Вперті рогаті тварини, яких тоді було чимало на обійстях, не підпускали до себе жодного, хто наближався до них з палицею чи нагайкою. Сердито форкаючи ніздрями, вони розкидали врізнобіч землю і стежили червоним оком за кожним рухом, наганяючи навіть на сміливців страх. Дівчина ж заходила в огорожу голіруч, спокійно підходила до бика, нашіптуючи ніжні слова, і той, мов зачарований, слухняно підкорявся їй. У свідків цього дійства невимушено злітав з вуст вигук захвату. Та все ж дівчина найбільше любила коней. Вискочивши верхи на найбаскішого скакуна, вона блискавкою зривалася з місця, наздоганяючи степовий вітер і залишаючи далеко позаду інших вершників. У такі хвилини дівчина відчувала себе найсильнішою і найщасливішою.
І навіть осінь цвіла тоді для неї яблунево.
Тож не дивно, що не кожний залицяльник наважувався підступитися до такої. Та все ж одному таки вдалося приборкати і дівоче серце.
Вийшовши заміж за Никифора, молода дружина почала облаштовувати власне гніздечко. Нелегко велося молодому подружжю, якому судилося зазнати нестатків, пройти випробування виснажливою працею і страшними роками голодомору. Та спільними зусиллями потроху давали усьому лад. Вже й оселя повнилася дитячим щебетом. Двоє дівчаток і хлопчик були справжньою батьківською розрадою.
За буденними клопотами осінь навіть не помічала плину життя. Коли почалася війна, Євгенія носила під серцем четверту дитину. Як забирали чоловіка в армію, серце краялося від горя, ніби відчувало, що вже ніколи не побачить коханого. А через два дні народився хлопчик. Звістка з фронту, яку приніс листоноша, змінила її життя назавжди. У ній коротко повідомлялося про те, що Кисілевський Никифор Онисимович пропав безвісти. Його дружині тоді виповнилося всього 38 років.
Тоді вона ніби вперше відчула холодний пронизливий осінній вітер.
З того часу почався зовсім інший відлік у її житті: безсонні ночі стали довгими і самотніми, а господарство і діти трималися лише на одних жіночих руках. На долю свою не нарікала: важко тоді було усім. Багато працювала нормовою, привчала змалечку до праці дітей. Заробили гуртом на одні чоботи, тому й до школи ходили по черзі. Не раз траплялися добрі чоловіки, які згодні були “йти на діти”. Та Євгенія Охрімівна у своєму рішенні була непохитною: крім мене, нікому мої діти рідними не стануть. Тому й топтала життєву стежину самотужки, скільки вистачало сил і наснаги.
А осінь все нанизувала на життєву рахівницю прожитий досвід.
Стара сімейна скринька, вщерть наповнена фотокартками, береже у собі як щасливі сторінки життя родини, сватання, весілля, хрестини, численні святкування днів народжень та ювілеїв – так і сумні, їх також було чимало. Адже рід, започаткований свого часу Никифором і Євгенією, поповнився вісьмома онуками, сімнадцятьма правнуками і чотирма праправнуками.
І стежить з тривогою за ними сивокоса осінь.
Своє 99-ліття Євгенія Охрімівна Кисілевська відсвяткувала 7 липня, мешкаючи у своєї доньки Лідії Никифорівни Рудяк, у с. Полянецькому. Вона забрала матір до себе, коли тій стало незмога одній. Нелегко вже старенькій, сили покидають, та й здоров’я бажає кращого. Однак, напевне, неспроста судилось їй Всевишнім зустріти свою соту осінь.
Життя – повільне, – кажуть діти; воно – чудове, – вважає юнь; стрімке, як річка, – стверджує молодь; мудре, як світ – повторюють старші; коротке, як мить, – переконалась Югена.
