Що таке для людини 70 років?.. Я думала про це, крокуючи до Ренійської центральної лікарні на зустріч із лікарем Антоном Івановичем Ланецьким, який 23 роки керував охороною здоров'я району і зараз, у свої поважні роки, очолює відділення переливання крові.
Закінчувався робочий день. Йшов холодний листопадовий дощ. Навколо – сіро й вогко. Лише опале яскравожовте листя трохи оживляло пейзаж. І я подумала: у житті людини 70 років – це листопад.
У теплому затишному кабінеті медика вже закипів самовар.
– Змерзла? Зараз будемо пити гарячий чай! – оголосив Антон Іванович і, насвистуючи щось веселеньке, почав клопотатися.
– Тобі в яку чашку? – лікар відчинив дверцята шафи, взявши з полиці найяскравішу. – А знаєш, цей сервіз я купив на свою першу зарплату. Цій чашці – 45 років!
Про Ланецького цілком може розповісти його робочий кабінет. На столі праворуч – прилад для вимірювання тиску – старий, ртутний, але найвірніший та найбезвідмовніший. Ліворуч – комп'ютер, який зберігає у пам'яті усю картотеку донорів Ренійського району і базу даних щодо наявності препаратів крові. Шафа з книжками – спеціальна медична література. Завжди під рукою – кілька важких енциклопедій. На стіні – великий макет будови серця. І безліч речей з дому: диван, картини, квіти та старий програвач із пластинкою Мірей Матьє – солодкі з гіркотою пісні молодості...
З приводу підкреслено домашньої обстановки свого робочого кабінету Антон Іванович говорить:
– На роботі ми проводимо дві третини свого життя. Я вважаю, що мій дім – тут, у лікарні.
Сімдесят. Як жив? Що робив? Що після себе залишив? Цього вечора ми засиділися допізна, але Антон Іванович встиг розповісти лише про епопею спорудження базового будинку ЦРЛ та амбулаторій у селах району. Досить сказати, що він прийняв Ренійську районну лікарню із фондом у 180 ліжок і довів їхню кількість до 450, істотно розширивши існуючі відділення та відкривши лікарні у сільській місцевості. Медперсонал нараховував близько 800 чоловік.
Потім, коли розпався Союз, і річки фінансування охорони здоров'я почали пересихати, Антону Івановичу своїми руками довелося ламати те, що такою працею створював. Ліжковий фонд було скорочено майже наполовину, сільські лікарні перетворилися у поліклініки.
Прожити сім десятків років, обіймати керівну посаду і не мати ворогів? На прохання розповісти щось із цієї сфери життя, Антон Іванович згадав часи, що передували перебудові.
– Мешкав у нашому місті Дмитро Тяка, вісім років він писав скарги на мене до усіх інстанцій! І після кожної кляузи була перевірка. Як моє серце витримало?! Єдине, що врятувало, – риболовля та полювання. Запам'ятай: природа – найкращий терапевт.
Багато води стекло з тих часу. Мій доброзичливець виїхав на заробітки до Німеччини. Кілька років тому я оперувався у інституті Філатова, й зненацька мені передали ліки – очні краплі із Німеччини, від Дмитра... Коли флакончик я показав професорові, той був здивований: "Знаєте, це відмінні ліки! І дуже дорогі. Такого до України навіть не завозять". Ось так... Час усе розставляє по своїх місцях. І усім нам дає оцінку.
У Антона Івановича багато друзів, з якими він полюбляє проводити вечори. Чудова сім’я. Разом із дружиною виховав двох доньок: Ірина – лікар-невропатолог, Марина – медсестра. Вони подарували батькові трьох онуків, одного із яких названо на честь діда – Антоном.
Перераховувати численні нагороди лікаря вищої категорії А.І. Ланецького не будемо – занадто довгий список вийде. Але про останню подію не можна не сказати: нещодавно рішенням сесії міськради Антону Івановичу Ланецькому присвоєно звання Почесного громадянина міста Рені.
– Я дуже вдячний усім тим людям, які працювали й працюють зі мною, – говорить Антон Іванович. – Я хочу подякувати своїм друзям, депутатам міської ради, які оцінили мої старання. Звання Почесного громадянина мене до багато чого зобов'язує, я сподіваюся, що зможу бути корисним для нашого міста.
...Ви знаєте про те, що у листопаді відкривається полювання на хутрового звіра? Для нашого ювіляра це – подія. Антон Іванович вже приготував спорядження. Доведеться крокувати кілометрів тридцять... Можливо, залишити вдома половину своїх літ? Й рушити в дорогу і 35-ма, що залишилися в душі?
Добре крокувати по полях із друзями, вдихаючи на повні груди прохолодне повітря, відчуваючи вітер в обличчя й милуватися чудовим килимом озимої пшениці під ногами – молодої, соковитої, яскраво-зеленої. Й на мить здасться, що листопад – весняний місяць...
