Відзначаючи День Соборності, ми повертаємося у своїх спогадах до того історичного дня, 22 січня 1919 року, коли в Києві, на Софіївському майдані, було проголошено Акт Злуки, тобто возз’єднання Української Народної Республіки (зі столицею в Києві) і Західноукраїнської Народної Республіки (зі столицею у Львові) – в єдину, соборну Українську Народну Республіку. Так втілювалася в життя одвічна мрія українського народу: домогтися створення власної, незалежної держави, в якій би були об’єднані якщо не всі, то хоча б більшість етнічних українських земель.
Відтоді цей вікопомний день назавжди ввійшов в історію українського народу як День Соборності України, котрий тепер, в незалежній Україні, відзначається як одне з найважливіших національно-державних свят.
Мабуть, слід нагадати, що тодішня керівна сила українського народу – Центральна Рада, яка стала виразником настроїв національно свідомої частини української інтелігенції та відданого національній ідеї селянства, заявила про себе ще 17 березня 1917 року, задовго до того, як було здійснено Жовтневу революцію, яку самі ж сучасні російські історики все частіше називають тепер “Жовтневим переворотом”.
Ясна річ, шлях до створення на уламках Російської імперії незалежної Української держави був нелегким і криваво терновим. Та навіть передбачаючи це, члени Центральної ради вирішили діяти. І вже 22 березня того ж таки 1917 року Центральна Рада, до складу якої входили такі визначні діячі національно-визвольного руху, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Євген Чикаленко та інші, виступила з Маніфестом, в якому, звертаючись до народу, проголосила курс на формування адміністративно-територіальної української автономії, як початкового етапу створення незалежної держави. Саме так, намагаючись не провокувати й саму Росію і проросійські великодержавницькі сили в Україні на збройний конфлікт, на громадську війну, перший Президент України Михайло Грушевський і його соратники намагалися прийти до проголошення цілковитої незалежності України через тимчасову автономізацію, через поступовий перехід до існування самостійної Української Держави.
Тож цілком логічним був наступний крок Центральної Ради, здійснений нею 29 червня, коли спеціальним рішенням її було сформовано Генеральний Секретаріат, тобто український уряд, на чолі якого став відомий письменник і громадський діяч Володимир Винниченко. А вже цей уряд, спільно з Центральною Радою, привів українське суспільство до ще однієї важливої події в його історії – проголошення суверенітету і незалежності Української Народної Республіки, яке теж відбулося 22 січня, але 1918 року.
На жаль, проіснувала тоді держава недовго. Причиною цього стали й агресивні дії з боку російського радянського уряду на чолі з Леніним, і помилки українського державного керівництва. Причому основна помилка українських законодавців та уряду полигала в тому, що вони знехтували необхідністю створити міцну, боєздатну українську армію, хоча можливість така у них, безсумнівно, була. Згадаймо, що разом із суто політичними силами в Україні тоді значно активізувалися й українські військові діячі. Річ у тім, що на час Лютневої революції на території України перебувало майже мільйонне угруповання колишньої царської армії. У більшості своїй це були колишні фронтовики, які мали досвід бойових дій на фронтах Першої світової, причому значна частина їх було етнічними українцями. Тобто це була найбоєздатніша частина українців, які могли стати стрижнем майбутньої української армії.
Чи була спроба створити таку армію? Звичайно ж, була. Одразу після сформування Генерального секретаріату, з’явився і Військовий комітет, щось на зразок міністерства оборони. Один із членів його, генерал Скоропадський, провів рішучу українізацію 34-го корпусу царської армії, замінивши майже всіх офіцерів-росіян українцями та поповнивши частину корпусу українськими добровольцями. І лише трагічне, щоб не сказати злочинне, нерозуміння прем’єром українського уряду та головою українського Генерального Військового комітету Володимиром Винниченком значення армії для формування держави, призвело до того, що повноцінна українська армія сформована так і не була.
Мало того, в січні 1918 року, коли за Десною, на українській території, вже стояла російська прокомуністична армія, котра потім чотирма колонами, під командуванням шовіністично налаштованих більшовицьких воєначальників – Муравйова Берзіна, Єгорова і Кудинського, увірвалася на територію УНР... Саме в цей трагічний час соціаліст В. Винниченко, виходячи зі своїх партійних переконань, домагається прийняття Центральною Радою закону про демобілізацію, тобто про розпуск Української армії. Тому коли російська армія розпочала свій наступ, на захист України змушені були виступити лише кілька сотень абсолютно не підготовлених до ведення бойових дій студентів та гімназистів, які згодом стали героями бою під Крутами. Ну, було ще кілька інших, нечисленних, розрізнених військових формувань...
До чого призвело таке нехтування соціалістичним урядом Винниченка та Центральною Радою питань обороноздатності держави, ми знаємо. Російські війська Муравйова увірвалися до Києва і влаштували там такий кривавий терор, що про нього не посміла промовчати навіть наскрізь прорадянська і підцензурна “Історія Української РСР”. 1969 року видання. Одначе в січні 1919 року російські війська з Києва було вибито і відновлено Українську Народну Республіку. Ця перемога над росіянами-більшовиками посприяла тому, що у Львові, на Західній Україні, різко активізувалися українські національні-патріотичні сили. Зокрема, у Львові було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки, яка одразу ж узяла курс на возз’єднання з УНР. Так от, коли 22 січня 1919 року на Софіївському майдані в Києві було проголошено Акт Злуки, тобто Акт про возз’єднання УНР і ЗУНР в єдину Соборну Українську Народну Республіку, вся Європа, весь світ стали свідками першого за всі віки об’єднання Галичини, Волині та інших історичних областей – з Поділлям, Придніпровською Україною, Донеччиною, Слобожанщиною та Південною Україною, з Кримом включно – в єдину Українську Державу.
Після проголошення в 1991 році незалежності України, національно-патріотична частина населення нашої держави почала досить масштабно відзначати і День Злуки, День Соборності. І це з її ініціативи, в 1999 році, з нагоди 80-річчя Злуки, з’явився Указ Президента України, яким 22 січня було проголошене Днем Соборності, днем всенародного єднання і державності. У такий, суто державницький спосіб наше покоління увічнило далеку подію січня 1919 року для нинішнього і прийдешніх поколінь.
