Колона з десяти квадроциклів звертає із траси, відразу ж знижує швидкість і застрягає у піску. Потужні двигуни машин, призначених для подолання важкого бездоріжжя, порушують тишу безкрайої Синайської пустелі, що наїжилася величними вулканічними горами. Українські туристи, віддавши перевагу свисту вітру й драйву пригод, перед спокійним вечором в отелі рухаються назустріч пустельним кілометрам.
Міцно стискаючи кермо ревучого квадроциклу і відчуваючи на плечах стислі руки своєї супутниці, я намагаюся не збитися з курсу і не випустити з очей габаритні вогні передньої машини, що смутно маячили у щільній млі куряви. Отже, ми в Синаї!
Пустеля, по якій, відповідно до переказу, тисячі років тому пророк Мойсей водив свій народ, вабила нас не тільки своєю таємничою історією і романтичними пейзажами, але й можливістю познайомитися з людьми, для яких вона – рідний дім. Зустріч із бедуїнами, заявлена в рекламному проспекті, відразу ж привернула нашу увагу, і вже через кілька годин ми уважно слухали інструктора, який пояснював принцип роботи квадроциклу.
– Нічого складного, – ламаною російською підбадьорював нас усмішливий Саїд, – важливо лише не плутати газ і гальмо. І врахуйте, – вже серйозно додав він, – у жодному разі не порушуйте рівняння в колоні і не знімайте окуляри.
Позначені правила продиктовані винятково здоровим глуздом: чотириколісні «монстри», які мчали на великій швидкості, у разі порушення дистанції в колоні могли б просто зіштовхнутися або, налетівши на невидиму купину, зробити смертельний перекид у повітрі. Що стосується окулярів, незважаючи на те, що сонце вже майже зникло за горами, без них обійтися було б важко. Суцільна стіна пилу й піску миттєво застеляла очі. Необхідною деталлю екіпірування для кожного з нас були й так звані «арафатки»– картаті хустки із щільної тканини, що служать одночасно і головним убором, і маскою на обличчя.
Нетерпляче натискаючи на газ, ми чекаємо сигналу, щоб рвонути назустріч пригодам.
І ось, перерахувавши мандрівників, називаючи кожного арабськими числівниками і щільніше закривши деяким з нас обличчя «арафатками», Саїд сів на квадроцикл, махнув рукою і першим рвонув зі стоянки.
Пустеля становить понад 90% території Єгипту. При цьому 99% усього населення проживає в долині і дельті річки Ніл. Саме тому пустеля є одним з найменш населених місць на планеті.
Як вдалося довідатися з довідника-путівника, тут живуть газель, пустельна лисиця, гієна, шакал, дикий осел, кабан, тушканчик і єгипетський мангуст. Серед рептилій – кілька видів ящірок і отруйних змій, зокрема рогата гадюка і кобра.
Я не став ділитися цими знаннями зі своїми супутниками, оскільки, як мені здавалося, деякі гламурні панночки навряд чи зраділи б можливості зустрічі із шакалом або скорпіоном. На щастя, ані ті, ані другі на шляху нашого кортежу не зустрілися. Зате кого ми зустріли удосталь – так це верблюдів.
Поважні й неповороткі кораблі пустелі, як романтично називають їх у побуті, зовсім не звертали увагу на нашу групу. Помахуючи коротенькими хвостиками, вони із замисленим виглядом монотонно щось пережовували. По всьому було видно, що колона гучних квадроциклів для них таке ж звичне явище, як зміна дня й ночі.
Однак сонце сідало за гори, і наставали холодні сутінки південно-східної Азії. Пронизливо глибоке небо з яскравими сузір'ями здавалося ніби продовженням того спокою і безмежжя, яке оточувало нас з усіх боків. Увесь час хотілося підняти голову і насолодитися незвичним для міського жителя видовищем. Однак чіпка хватка моєї пасажирки послаблюється і дає мені зрозуміти, що дивитися потрібно тільки прямо.
Через якийсь час кортеж знизив швидкість, і ми зупинилися на короткий відпочинок біля зовсім стрімкої скелі. Коли очі трохи звикли до темряви, стало зрозуміло, що навколо нас розташовані якісь дивні халупи.
– Село бедуїнів, – голосно викрикнув наш гід і спішився, подаючи руку високому смаглявому чоловікові у довгому білому балахоні.
У стійбищі виявилася лише одна родина – батько, мати і двоє дітей. Інші пасли худобу в сусідній долині.
Прийняли нас радо. Господар на ім’я Сулейман посадив гостей на повстяні постілки біля кам'яного вогнища.
У стійбищі живуть шість родин із племені зейна. Чим живуть? Розводять худобу. У Сулеймана – два верблюди і дюжина кіз. Майно? Усе, що треба, є. Чорний повстяний намет і повстяні постілки – це будинок і постіль. Алюмінієвий посуд, скляні стаканчики, деяка одежинка. Але головне – воля. Сулейман ні від кого не залежить, нікому не кланяється. Живе так, як підказують совість і заповіти предків.
Звичайно, воля Сулеймана не безмежна. Йому не підвладні ані сили природи, що змушують часом цілодобово гнати невелику свою отару у пошуках підходящого пасовища, ані ціни на худобу. Втім, на природу він не ображається, а ось ціни на худобу вже кілька років тупцюють на місці, у той час, як на все інше повільно, але вірно зростають. Сулейману потрібні сірники, сіль, цукор, борошно, овочі. Тому доводиться підробляти – збирати і продавати дивовижні камінчики. Хочете купити? Дружина Сулеймана дістає із глибоких кишень своєї довгої строкатої сукні набір каменів, які можна знайти тільки на Синаї. Ромбики кварцу, чисті, як скло. Плоскі темно-рожеві камені із прожилками, що нагадують гілочки папороті – так проявляється марганець. Розколоті надвоє кругляші із кварцовими кристаликами усередині. Все це в нас уже є, але з поваги до господарів один камінець ми все-таки купуємо.
Дивно, звичайно, бачити такий спосіб життя на початку третього тисячоріччя. Але й повчально. Тому що, виявляється, людині-то не так вже багато і треба. Сулейман і тисячі інших бедуїнів чудово обходяться без японських комп'ютерів і американських бойовиків і, звичайно ж, не менш щасливі, ніж ми з вами. І ще, міркую я, приймаючи з рук дружини Сулеймана скляночку чаю, втішно бачити, що щирі людські цінності ще живі і воля коштує серед них незмірно вище, ніж влада або багатство.
Бедуїни визнають два основні види діяльності – розведення верблюдів і розведення овець і кіз. Люди, які займаються розведенням верблюдів, вважають себе тими, хто стоїть вище вівчарів, а іноді другі платять данину першим. Вівчарі часто підтримують тісні відносини з жителями сіл і міст, іноді наймаючись до них пастухами. Люди, що займаються розведенням верблюдів, вважають себе єдиними щирими арабами і намагаються не вдаватися до такого способу діяльності, вбачаючи у ньому приниження своєї гідності. Для всіх бедуїнів верблюд – тварина дуже вартісна як для верхової їзди, так і для транспортування вантажів. Бедуїнам, що займаються розведенням верблюдів, ця тварина дає молоко для харчування і вовну для виготовлення тканини, а також служить цінним предметом торгівлі.
Необхідність змушує бедуїнів самим виробляти частину потрібних продуктів харчування, але зазвичай вони вважають заняття такого роду таким, що принижує їхню гідність, і тому вступають у бартерні відносини із сільським і міським населенням, пропонуючи шкіри, вовну, м'ясо і молоко в обмін на зерно, фініки, каву та інші продукти.
Доки ми відпочиваємо на плетених циновках, попиваючи гарячий каркаде, з темряви з'являється кілька невисоких постатей, закутаних у кольорові блискучі тканини. Вийшовши на світло, вони відкидають покривала, і перед нами постають три дівчинки-підлітки з такими ж смаглявими обличчями, як і у їхніх батьків.
Ми шоковані тим, що юні бедуїнки прийшли босі, однак гід пояснив, що для них це звичний спосіб життя. Дівчинки явно раді нашому візиту у їхнє село, тому що відразу починають діловито розкладати перед нами прикраси, плетені з бісеру. І хоч ніхто з нашої компанії ніколи й не надіне нехитрі дрібнички, проте викликають вони великий інтерес.
За якимись, лише їм зрозумілими ознаками, юні продавці ідентифікували нашу національність і, перебиваючи одна одну, посипали російськими фразами. Заповнюючи брак словникового запасу англійською, бедуїнки норовлять повісити на руки жінкам квітчасті браслетики, які ми із задоволенням обмінюємо на єгипетські фунти.
Імпровізований базарчик закривається, чай допито і ми, тепло прощаючись із Сулейманом, видираємося на своїх залізних коней.
Потужне світло фар прорізує темряву, а разом з тим позаду чується весела пісенька: «Вместе весело шагать по просторам...». Після першого куплету голос змінився розпачливим кашлем, нагадавши нам, що рота в дорозі краще не відкривати.
Цього вечора, вечеряючи у ресторані, нам було важко повірити, що десь, усього за декілька десятків кілометрів від нас живе зі своєю родиною погонич верблюдів Сулейман, нащадки якого й через сотні років будуть господарювати так само, як це робили їхні предки протягом тисячоріч.
