Одного разу на зустрічі ветеранів-фронтовиків 562-го окремого Нижньодністровського армійського мінометного полку я вперше зустрів однополчанина Героя Радянського Союзу полковника у відставці Віктора Григоровича Степанченка. Вперше тому, що він прибув у полк вже після того, як я був важкопоранений і відбув з полку на лікування у глибокий тил.
Я поцікавився у Віктора Григоровича, за що саме йому було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу, згадавши, що у періодичній пресі писали, що присвоєно це звання за те, що, вміло командуючи батареєю, він вогнем 120 мм мінометів знищував живу силу супротивника і підтримував атаки стрілецьких підрозділів. Але ж ці дії – звичайна робота командира батареї на війні, яку на фронті виконували тисячі командирів артилерійських і мінометних батарей. Мені ж здається, що Герой Радянського Союзу повинен був зробити якийсь видатний героїчний вчинок. Як це у вас було насправді?
– Любий Борисе Іллічу, – відповів Степанченко. – Ще Козьма Прутков говорив свого часу: не вір всьому написаному. Зі мною трапилося таке, що жодному кабінетному військовому письменникові і на думку не спаде.
Отож, у середині жовтня 1943 року наші війська швидко переслідували німецькі частини, що панічно відступали, прагнучи вийти до Дніпра, форсувати його і захопити плацдарм на правому березі.
При цьому все змішалося, і бувало таке, що за нашими частинами рухалися німецькі частини, або супротивники навіть рухалися паралельними дорогами у видимості один одного. Наші у бій не вступали, тому що треба було виконати головне бойове завдання – форсувати Дніпро.
Ось за таких складних обставин я, будучи лейтенантом і командиром батареї 120 мм мінометів, вибираючи місце для спостережного пункту, опинився далеко від своєї батареї з двома артилерійськими розвідниками. Розташувалися у лісопосадці, поблизу сільської дороги. (Дальність стрільби полкового 120 мм міномета – 6 кілометрів.)
Я побачив, як на дорозі з'явився німецький танк з відкритим верхнім люком, з якого стирчало древко в чохлі. Зрозуміло було, що це фашистський прапор. Азарт охопив мене. От би здобути цей прапор! Молодий був. 22 роки.
Наказав розвідникам бути напоготові і підстрахувати мене. Коли танк порівнявся з нами, я застрибнув на броню, вихопив древко і вистрілив у люк з ракетниці. Кидати туди гранату не можна, тому що там міг детонувати боєзапас. Поки ракета, сичачи і димлячи, розкидаючи снопи іскор, металася всередині танка, я зіскочив на землю і сховався в лісопосадці. Три фашисти, які вискочили з танка, були вбиті наповал автоматними чергами моїх розвідників.
Відірвавши полотнище від древка, ми, переховуючись, повернулися до своєї батареї, і здали трофейний прапор командуванню полку. Я розповів про обставини його захоплення.
Цей трофей з пояснювальною запискою було відправлено у вищі інстанції. З’ясувалося, що цей прапор належав танковому полкові танкової дивізії СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер».
За поданням командувача 37-ї армії генерал-лейтенанта М.М. Шарохіна, куди входив наш полк, Указом Президії Верховної Ради СРСР мені було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка», а наказом командувача армії мої розвідники були нагороджені орденом Червоної Зірки.
Навчаючись у 50-х роках у військовій академії імені М.В. Фрунзе, я довідався, що цей прапор на Параді Перемоги 24 червня 1945 року на Красній площі у Москві було кинуто до підніжжя Мавзолею.
Ну, а подання про нагородження було написано стандартно. Адже якщо написати у нагородному листі, що я пострілом з ракетниці знищив фашистський танк, та ще при цьому захопив ворожий полковий прапор, то цьому ніхто не повірить, ще і сміятимуться. Командувач 37-ї армії кавалер одинадцяти бойових орденів, Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант М.М. Шарохін, який підписав подання, мав великий авторитет у командування, був розумною людиною і знав, що робить.
