Цими днями закінчилися Дні Європи в Одеській області. На конференціях, «круглих столах» (у рамках урочистостей) було помітно, що жителів нашого регіону, крім економічних, євроінтеграційних процесів, хвилюють й інші проблеми, насамперед екологічні, соціальні. Як вони розв’язуються в країнах Шенгена – про це нотатки нашого оглядача.
СТАРИЙ ДРУГ
НА КОЛЕСАХ ДВОХ...
Сумно було розставатися з Нідерландами – найбільш мокрим куточком Європи. Хоча в день від'їзду зненацька виглянуло сонце, і Амстердам заграв новими барвами. Всі раптом звернули увагу – ні лоджії, ні еркери, ні балкони в цьому місті не засклені, це не прийнято. Схоже, голландці дружать з північним вітром, радіючи його свіжому подиху. Хоча легко тут дихається ще і тому, що немає моторошної загазованості, автомобільного смороду, від яких страждають усі великі міста України, зокрема і Одеса. Голландці давно і масово пересіли на велосипеди. Вздовж каналів тягнуться зручні і досить широкі велосипедні траси, у сонячний день вони відразу впадають в око своїм бурувато-коричневим кольором. Всі дорожні розмітки яскраві, чіткі. І мчать голландці, натискуючи на педалі, поблажливо поглядаючи на туристів. У країні 15 мільйонів велосипедів, але тільки п'ять мільйонів автомобілів.
Вже приїхавши додому, довідалася про марш-протест велосипедистів у Києві, які вирішили заявити про свої права на екологічно чистий транспорт. Нарешті! Можливо, менше стане божевільних «джипів» і «мерседесів», що ганяють, як у нас, по Французькому бульвару, лякаючи водіїв стареньких трамваїв. В Амстердамі ви не побачите таких «крутих», величезних «тачок», хоча, напевно, у когось вони і є. Тут взагалі не прийнято хвалитися своїм багатством і будинки заможних людей мало чим відрізняються від тих, де живуть люди середнього статку. Є, щоправда, і любителі екстримжитла: переобладнавши старий кораблик або шхуну, такі люди живуть просто на воді, причому з усіма зручностями – тут є і газ, і світло, а біля трапу пришвартований, знову ж таки, велосипед. Двоколісні друзі кріпляться спеціальними замками, крім стоянок біля офісів і житлових будинків, можна зачепитися за будь-яку трубу або поручень у будь-якому місці. Іноді велосипедів так багато, що вони нагадують купу металобрухту, що не зовсім до лиця столиці, де кожен будинок, площа, вулиця – архітектурний шедевр. Але це краще, ніж дихати вихлопними газами або терпіти хамство роздратованих водіїв.
Стежать тут і за чистотою, причому, роблять це якось непомітно для навколишніх. Сміттєві баки для паперу, скла, харчових відходів стоять окремо, і ніхто не розмахує мітлою у вас перед носом, як у нас, об... одинадцятій ранку. Так само охайні, акуратні салони автобусів, трамваїв. Забігаючи наперед, підкреслю, у жодній європейській країні ви не зустрінете «маршруток» – це транспортне «диво» сугубо наш винахід. Ось тільки як від нього позбутися – це справді проблема! Одеситів вже років десять годують обіцянками закупити понад двісті автобусів (європейського зразка), але хто вірить цим казкам?!
Дороги в Голландії безкоштовні, з підігрівом, тож взимку ожеледі не буває. Навесні ж автобус котиться так швидко і безшумно, що ніхто і не помітив, як ми в'їхали до Брюсселя. Серце Бенілюксу, столиця Євросоюзу, центр світової торгівлі активно будується, перебудовується. Тут перебувають Європарламент, Єврокомісія, штаб-квартира НАТО. Усе разом узяте, безумовно, визначає сучасне обличчя міста. Величезні будівлі зі скла, бетону і сталі впевнено рвонули вгору, залишивши внизу гостроверхі собори і ратуші. Дається взнаки і достаток гостей, учасників усіляких зустрічей і парламентських засідань. Біля знаменитого виставкового комплексу і машин більше, і сміття впадає в око. Дивно бачити на старій вузькій вулиці жебраків (в основному жінок), що просять милостиню. Туристам не до них, навантажившись знаменитим бельгійським шоколадом, сувенірами, вони поспішають на центральну Головну площу. Тут в одному з будинків жив колись Карл Маркс, а навпроти ще один історичний об'єкт – справжнє мереживо з... каменю. Здається, працювали тут не грубуваті каменерізи, а тонкі пальці фламандських мереживниць. Колись тут була... в'язниця. Тепер під вікнами цього казкового замка проходять щорічні виставки квітів, фестивалі.
Не можна не згадати і знаменитого пісаючого хлопчика, адже нещодавно в нього з'явилася подружка – дівчинка «Яннекен Піс»... Розповідають, що делегації, зокрема і українські, що прибувають до Брюсселя взимку, вважають гарним тоном подарувати голому маляті теплий одяг. Багато гостей, немов прикуті, стоять біля пам'ятника шляхетному ідальго та його вічному супутнику Санчо Панса. Мені ж вони здалися дуже самотніми, немов випадково заблукали до цього міста. А неподалік – невеликі, але круті сходи, що ведуть до елітного ділового центру. Завершуються вони великою стелою, де в стилі графіті представники багатьох країн нагадують про свою батьківщину. Зможу запевнити усіх, а патріотів і потішити: назва нашої країни затьмарила всі інші – слово «Україна» виписано майже аршинними літерами. Так реалізували свою мрію ті, хто хоче потрапити до Євросоюзу.
ЯК СТАТИ ЗАМОЖНИМ?
Цими днями (у рамках Дня Європи за одним з «круглих столів» лідери молодіжних організацій Одеської області зустрілися зі своїми однолітками з Німеччини. Одне з питань – як живуть там молоді емігранти, зокрема з України? Справді, як? Ці питання зацікавили нас вже в Австрії – у придорожніх кафе, крамницях чимало людей, які говорять російською мовою. Продавці, офіціанти, прибиральниці, мабуть, почувши рідну мову, самі починали розмову.
– Звичайно, стояти весь день біля кавоварки – не велика кар'єра, але іншої роботи поки що немає, – розповідав мені молодий симпатичний хлопець, який приїхав сюди років п'ятнадцять тому. Він – з родини поволзьких німців, пам'ятає свою батьківщину і навіть сумує за нею. Розмова вийшла сентиментальною, в очах співрозмовника промайнула туга... З другого боку, у таких людей є стабільний заробіток, гарне житло, весь соціальний пакет для гідного існування.
До того ж є й інші приклади. По дорозі до Відня нам розповіли історію про бідну Попелюшку з Києва, яка, закінчивши наргосп, застосувала отримані знання в Парижі. Сьогодні вона власниця великої ювелірної фабрики, і літає на особистому літаку. Отож, де закінчується казка, і починається бувальщина – дуже непросте питання. Тому в одному з ресторанів Відня я докладніше зацікавилася цим.
У самому центрі австрійської столиці нас привели в порівняно недороге кафе, де обід коштує всього 15 євро. Власниця цього, як зазначено на візитці, ресторану «Любелла» Елла Гершман, наша землячка, виїхала з Могилева-Подільського (Вінницька область) ще в радянські часи. Тепер вона господарка і сама наймає людей на роботу (до речі, майже всі офіціанти говорять російською мовою, швидше за все, теж наші люди). А починала родина емігрантів з важкої, непрезентабельної роботи – прибирали, подавали, мили посуд і туалети в цьому ж кафе. Пізніше викупили його, і тепер багато гостей (особливо з пострадянського простору) можуть смачно і недорого пообідати, поспілкуватися і навіть вдатися до ностальгійних розмов. Сама Елла Гершман, вручаючи нам візитки, згадала, що її рідний брат навчався в одному класі з нашим мером – Едуардом Гурвіцем. Передавши привіт всім одеситам, моя співрозмовниця попрямувала до третьої зали розсаджувати нових гостей.
У щоденнику подорожей по країнах Шенгена відзначено, що саме в Австрії найнижчий рівень злочинності в Європі і одночасно найвищий відсоток суїциду, зокрема і серед молоді. Ось соціальний парадокс, над яким розмірковуєш, дивлячись Альпи, що пропливають за вікном. Чудовий пейзаж поступово відволікає від невеселих думок, бачиш, як сходяться гора з горою... Ну, а люди і країни в нашому тісному світі й поготів...
НЕ ПОРУЧ, АЛЕ РАЗОМ...
Два роки тому, побувавши на прес-конференції Ієна Боуга, глави представництва Єврокоміссії в Україні, поцікавилася думкою єврокоміссара про Болонський процес. У кожної країни своя освітня система, і вступаючи до Болонського альянсу, вона повинна зберегти свої кращі наробітки, – така була відповідь. Загалом, настав час взаємозбагачення, коли зникають не тільки кордони між державами, але стають хисткими духовні грані... Особливо гостро це відчуваєш у Луврі, де туристи з усього світу справді поєднуються в єдине людство, незважаючи на кольори шкіри, національність, походження. Правда, дратує відоме бажання побачити себе улюбленого поруч із Джокондою Леонардо да Вінчі або з Венерою Мілоською. Наш російськомовний гід (до речі, киянин) іноді намагався остудити запал запопадливих кінооператорів, фотографів. Особливо різким він був у палацах Фонтенбло і Версаля, де яскраві спалахи зйомки і навіть гучні розмови заборонені. Адже тут, у найулюбленіших французькими королями замках, зали прикрашені гобеленами і килимами, яким понад двісті років... Меблі в стилі ампір, дуже легкі стільці: одна покоївка може відразу підняти десяток з них...
У Фонтенбло, як відомо, відбулося знамените зречення Наполеона від престолу... А Версальські сади розкинулися на ста гектарах, але незважаючи на зливу усі дружно пішли в парк. Квитки наші перевіряла білява симпатична... українка, як потім з'ясувалося, родом з Кам'янець-Подільського. Вона потрапила до Версалю, вийшовши заміж за француза, але з ранку до вечора на ногах – як кажуть, селяві! Тим більше, що самі французи, щоб одержати на місяць понад три тисячі євро, часто «крутяться» на двох, а то і трьох роботах, словом, підробляють. Тож особливого захвату в очах ще однієї нашої землячки я не побачила.
Увесь світ обожнює Францію (столицю Європи), і увесь світ недолюблює французів – якось сердито зауважив Жак Ширак, колишній Президент республіки. Чому? Гуляючи по Монмартру, дивлячись на мешканців вечірнього Парижа, що сиділи в кафе, спілкуючись із ними в готелях і у бістро, цього справді не зрозуміти. Але ось настає пізній вечір, і нас попереджають – з готелю не виходити, коштовності й гроші із собою не виносити... У районі Санта-Деніс, де нас поселили в готелі (його господар – турок) в основному проживають емігранти, вихідці з африканських республік, Туреччини, Китаю, Індонезії. Кримінальні проблеми (наркотики, пияцтво, грабунки) на жаль, дають про себе знати і у центрі Європи, звідси і соціальна напруженість, неоднозначне ставлення французів до приїжджих. Але все це є в багатьох країнах, і настав час навчатися один в одного шукати вихід з тупика, розв’язувати міграційні проблеми. Думаєш про це і на російському цвинтарі в Сен-Женевієв-де-Буа, де знайшли свій останній притулок і письменник Іван Бунін, і кінорежисер Андрій Тарковський, і танцівники Серж Лифар, Рудольф Нурєєв. Відомо, що російський уряд торік виділив величезні гроші для підтримки порядку тут, і це відразу помітно. Усюди виняткова чистота, доглянута зелень, свіжі квіти. Ці люди збагатили світ своїм талантом, тим самим уславивши свою батьківщину. Чи знайдуться в них гідні спадкоємці?
