Є така сфера діяльності людини, потяг до якої передається через покоління – від діда до онука. І бажання стати пасічником теж дуже часто спадкове і, що цікаво, виникає у будь-якому віці. Як стверджують самі пасічники, бджолярство – це стан душі, а він, очевидно, з генами передається. І все ж, як кажуть, з кожного правила є винятки.
Дід жителя Концеби Руслана Іська тримав невелику пасіку. Захоплювався бджолярством і його батько. Сам Руслан з раннього дитинства з цікавістю слухав татові розповіді про поведінку бджіл, про «суспільний» устрій у вулику тощо. Хлопця зацікавило, що ці маленькі смугасті істоти живуть у повній гармонії з оточуючою їх природою. Беручи нектар і пилок з квітів, вони переносять пилок і цим самим сприяють розмноженню рослин. Допомагаючи батькові, він все більше захоплювався бджолярською справою. Ще навчаючись у 9-му класі, Руслан Ісько вже точно знав, що майбутньою його професією стане бджолярство. Тому по закінченні десятирічки вступив до обласної школи майстрів сільського господарства, де і отримав фах бджоляра.
Та зайнятися улюбленою справою на професійному рівні відразу не вдалося. Три роки Руслан не міг займатися улюбленою справою, оскільки проходив строкову службу у морських прикордонних військах. Відслуживши, повернувся до рідної Концеби, де і пішов працювати на колгоспну пасіку. Завідуючи бджільницькою галуззю місцевого сільгосппідприємства, Р. Ісько утримував і вдома невелику пасіку (щонайбільше 20 бджолосімей).
Майже двадцять років пасічник щоранку поспішав на улюблену роботу. Та з настанням нового тисячоліття на зміну КСП прийшли агроформування різних форм власності. Керівництву концебівського сільгосппідприємства здалося накладним утримувати пасіку, і воно її ліквідувало.
Руслана Іська, як кваліфікованого спеціаліста, запросили працювати на пасіку Осичківського лісництва. Проте віднедавна бджільництво і тут занепало.
Тож нині концебівський бджоляр доглядає лише власну пасіку, яка нараховує на сьогодні 40 бджолосімей. Допомагає чоловікові його дружина Олена.
Цього року бджоли принесли добрий взяток. А от збути мед – проблематично. Бджоляр і радий здати свою продукцію оптом, але ніхто не приймає. Тому доводиться самому везти її на базар і там продавати. Проте населення нині купує мед тільки в разі крайньої потреби.
– Колись, – бідкається пасічник, – найменшою тарою для меду, що продавав, була трилітрова банка. Зараз же купують і по літровій, і по півлітровій банці, дехто навіть бере лише баночку з-під майонезу.
За такого стану речей, вважає Р. Ісько, недоцільно збільшувати кількість бджолосімей. Поки що планує залишити свою пасіку на попередньому рівні. А можливо, доведеться і скорочуватись.
І все ж бджоляр не втрачає надії, сподівається, що часи зміняться на краще, і на продукцію, створену власною працею та бджіл, знову підвищиться попит.
А династія бджолярів у родині Іськів продовжується. Бджільницьку справу уподобав і син Ярослав. Будучи шестикласником, він почав допомагати на пасіці. Як і батько, після школи одержав фах бджоляра. Навчання було для хлопця простою формальністю, адже батько передав йому не тільки теоретичні знання, а й свій великий практичний досвід. Нині, здобуваючи другий фах, син Р. Іська навчається на ветеринарному факультеті Одеського аграрного університету. Поки що невідомо, ким він працюватиме надалі, але те, що бджолярська справа залишить в його житті слід – це безперечно.
