За темпами поширення ВІЛ-інфекції, якою заражені понад півтора відсотка дорослого населення, Україна й досі посідає перше місце у Східній Європі. Лише протягом шести місяців 2008 року зареєстровано 9415 нових випадків ВІЛ-інфікування, 2295 – СНІДу, а 1370 чоловік померли від цієї недуги та супутніх хвороб. Що заважає Україні тринадцятий рік поспіль подолати епідемію ВІЛ/СНІДу – з’ясовував нещодавно Всеукраїнський благодійний фонд «Коаліція ВІЛ-сервісних організацій».
Члени Коаліції ВІЛ-сервісних організацій у Донецькій, Одеській та Івано-Франківській областях протягом декількох місяців досліджували скоординованість дій державних і громадських організацій у наданні ВІЛ-сервісних послуг потребуючим. Окрім самих працівників різних закладів, волонтерами також було опитано 250 ВІЛ-позитивних та інших осіб щодо проблем, які виникають у них під час отримання послуг з профілактики, лікування, догляду і підтримки.
За результатами дослідження, кожна область має свої особливості, плюси і недоліки у роботі з ВІЛ/СНІД, та все ж таки є деякі спільні риси. Так, наприклад, інколи громадські організації не виконують своїх заяв або не інформують потенційних партнерів про свою діяльність. А певні державні установи (серед них лікарні загального профілю, шкірвендиспансери, наркодиспансери, пологові будинки тощо) співпрацюють з громадськими організаціями і допомагають ВІЛ-інфікованим лише на словах, а не на ділі. Відтак, навіть укладені договори про співпрацю між керівниками державних і неурядових організацій не завжди є запорукою партнерства.
Натомість заручниками ситуації стають ВІЛ-інфіковані та уразливі до ВІЛ особи, які залишаються наодинці зі своєю проблемою і не знають куди звернутись за кваліфікованою допомогою, наголошує керівник ГО «Молодіжний центр розвитку» Олена Грибова. Крім того, вони бояться розголошення свого статусу. І це особливо небезпечно, зважаючи, що все частіше на ВІЛ захворює молодь.
– Наприклад , у квітні цього року на лікарняному ліжку опинилась наша колега 1975 року народження, хвора на СНІД, – розповідає О. Грибова. – Коли лікарі дізнались її діагноз, одразу відмовились надавати допомогу. Сказали нам забрати її додому або в Центр СНІДу. Звичайно, ми не залишили цю справу без уваги, лікарям були винесені виговори, проте життя людини вже не повернути.
ДОВІДКА: за офіційними даними, в Україні 134 тис. ВІЛ-інфікованих, з них 19 тис. – діти до шістнадцяти років.
ВІЛ-позитивні та інші потребуючі допомоги особи звертаються у лікарні лише за крайньої потреби. Адже ставлення до них лікарів залишається негативним. Особливо це стосується уразливих груп: наркозалежних, безпритульних, жінок секс-бізнесу і чоловіків з нетрадиційною орієнтацією. Надзвичайно гострою ця проблема є на Івано-Франківщині. Не оминула вона й Одещину. За словами О. Грибової, як правило, лише 30 відсотків одеситів з таких груп населення регулярно проходять обстеження і лише десять з них стають на облік і починають лікуватися. А на Донеччині охочі лікуватися з уразливих груп хоч і є, та вони можуть отримати допомогу лише через громадські організації або ж розраховувати на власні сили. Адже цьогоріч державні установи через брак фінансування лікуватимуть лише 250 ВІЛ-інфікованих з п’яти тисяч існуючих.
Ще гіршою є ситуація з тими, хто відбуває строк у виправних закладах. Для надання допомоги таким особам в областях залучаються громадські організації, однак їх зусиль часто недостатньо для розв’язання всіх проблем ВІЛ-позитивних та уразливих перед ВІЛ осіб. Зокрема під час опитування респонденти з кола засуджених переважно нарікали на незадовільну якість і кількість послуг лікарів і юристів, недостатню поінформованість щодо місць, куди можна звернутись за допомогою після звільнення, а також на гостру потребу лікування вірусних гепатитів та інших хвороб, які є супутніми до ВІЛ.
У відповідь на існуючі проблеми з наданням послуг представники усіх областей відзначили, що облдержадміністрації можуть швидко закрити інформаційну прогалину щодо ВІЛ/СНІД і закладів, що надають послуги з їх лікування, варто лише випустити регіональні довідники ВІЛ-сервісних організацій, газети, брошури, зняти кілька навчальних фільмів і створити інтернет-сайт. Хоча чи вирішить це проблему розрізненості та недостачі послуг, що надаються, – покаже час.
Від дискримінації ВІЛ-позитивних часто рятують Центри з профілактики і боротьби зі СНІДом і неурядові організації. Останнім хворі довіряють більше. І це не дивно. Адже тут працюють волонтери, психологи, медики та юристи, а також ті, хто зіткнувся з цією бідою сам і як ніхто інший розуміє інфікованих. Щоправда, такі організації сконцентровані переважно в обласних центрах, куди інфіковані з віддалених районів рідко доїжджають, навіть якщо їм потрібна екстрена допомога (через брак коштів, часу, інформації тощо).
– Поки у сфері ВІЛ/СНІДу працюватимуть не на результат, а заради видимості, а державні і недержавні організації не координуватимуть дії, нам наврядче вдасться переломити критичний стан справ і зменшити кількість нових випадків зараження, – підсумувала координатор дослідження Марія Микитюк.
У цьому переконана і голова правління Коаліції ВІЛ-сервісних організацій (об’єднує 70 організацій по боротьбі з ВІЛ) Наталя Підлісна. За її словами, щоб подолати епідемію, треба аби кожна ланка у ВІЛ-сервісному ланцюжку була на своєму місці, якісно виконувала свою роль, відчуваючи відповідальність за хворого, а не була конвеєром, через який технічно «проганяються» клієнти.
У ДВАНАДЦЯТИ РАЙОНАХ ОДЕЩИНИ ПОКАЗНИКИ Б’ЮТЬ РЕКОРДИ
– Епідемічна ситуація з розповсюдження ВІЛ/СНІДу серед населення Одеської області залишається неблагополучною, – зазначає головний лікар Одеського центру профілактики і боротьби зі СНІДом Станіслав Сервецький. – Одещина продовжує тримати пальму першості за показниками поширеності ВІЛ/СНІДу в Україні (430,8 осіб на 100 тис. населення). В області на диспансерному обліку перебуває 10331 особа, з них хворих на СНІД – 1130. У першому півріччі 2008-го про свій статус дізналось 747 ВІЛ-інфікованих (з майже 77,5 тисячі протестованих) і 96 хворих на СНІД. Як то прикро, але у 12 з 32 адміністративних територій епідемічний процес активізувався.
На думку лікаря, така критична ситуація викликана насамперед тим, що у більшості районах і міст населення не має змоги пройти добровільний тест на ВІЛ, проконсультуватись. Крім того, неналежно виконується робота з залучення до Програми профілактики вертикальної трансмісії ВІЛ-позитивних вагітних (коли дитина народжується здоровою). Натомість в Одеській області за шість місяців на світ з’явилось 134 інфікованих малюка.
У всіх районах, крім Любашівського, практично не працюють ВІЛ-сервісні неурядові організації, яких у Одесі нараховується понад 30. З них з центром СНІД активно співпрацюють лише три організації.
Саме тому, за словами С. Сервецького, у подальшому треба дати можливість пройти тест на ВІЛ усім бажаючим, у найвіддаленіших куточках області. А для цього організувати мобільні пункти з тестування і укласти договори з міжрайонними лабораторіями щодо добровільної перевірки на ВІЛ місцевого населення. На думку лікаря, антиретровірусну терапію варто надавати за місцем проживання, а не лише в Одесі, як це робиться зараз. Ще, щоб не втратити клієнта (доволі часто ВІЛ-позитивні самі відмовляються лікуватись), каже С. Сервецький, треба створити патронажну службу меддогляду, а також психологічно готувати хворого до лікування.
У ідеалі ВІЛ-інфіковані, звернувшись у обласний центр профілактики і боротьби зі СНІДом мають отримати повний спектр послуг, як в супермаркеті, – образно зазначає С. Сервецький. – Тут обов’язково має бути свій акушер-гінеколог, шкірвенеролог, фтизіатр, невропатолог, психіатр, стоматолог, стояти флюорограф, апарат УЗД тощо. А у районах області треба відкрити кіоски, які вчасно, але не в такому обсязі, надаватимуть допомогу хворим. Фактично така система вже існує в Одеській області, але її треба удосконалювати, підсумував він.
