Як ми вже повідомляли, в Одесі відбулася наукова конференція «Реалізація Орхуської конвенції – спосіб розвитку демократії у сфері охорони навколишнього середовища, соціально-політичної демократії в цілому». Серед інших питань та проблем, на ній порушувалися й питання діяльності Орхуського центру в Одесі (координатор – заступник начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області Валентина Крутякова) та його співпраці з громадськими організаціями.
Саме про роль громадських організацій нашого краю в охороні навколишнього середовища, а відтак і в Орхуському русі, і розмірковує сьогодні наш спеціальний кореспондент.
Можна з упевненістю сказати, що провідною на цій конференції стала теза про те, що в наші дні, з огляду на екологічні проблеми в країні і в світі, та виходячи з положень Орхуської конвенції, громадськість уже не повинна обмежуватися лише окремими акціями з захисту певних природних об’єктів і територій. Вона має право і повинна здійснювати постійний громадський контроль за рішеннями місцевої і центральної влади. Громадські екологічні організації мають брати активну участь у всіх державних заходах, у виробленні будь-яких екологічних правових рішень та постанов.
Зверніть увагу: це дуже важливо, щоб громадська думка формувалася і враховувалася вже на першому етапі задуму того чи іншого «наступу» влади на наше довкілля, на зони нашого відпочинку, заповідні та рекреаційні зони, на узбережжя моря, річок та лиманів…
Так, право одеситів за вільний доступ до морських і до зелених схилів, які є не лише окрасою нашого міста, але й його легенями, його зонами відпочинку та психологічного розвантаження, нашого з вами фізичного та морального відновлення, – справді відстоює зараз одразу кілька впливових і масових громадських організацій. Найпомітнішими серед них виступають «Рутенія Одеса», асоціація «Євроберег Україна», Одеська соціально-екологічна спілка, Молодіжний екоцентр ім. Вернадського, «Мама-86», «Жінки за довкілля», організація «Відродження», що в Татарбунарському районі, та низка інших. Принагідно нагадаю, що на Одещині діє зараз понад тридцять поважних обласних, міських, районних та регіональних екоорганізацій, більшість із яких представлена в Громадській раді при Держуправлінні охорони навколишнього природного середовища в Одеській області (Держуправління). Здавалося б, усе гаразд, громадськість має свої організації, вона володіє правом голосу і навіть рішучих дій…
Але в тім-то й річ, що про більшість об’єктів ці громадські організації докладну інформацію дістають (якщо тільки їм це вдається!) лише тоді, коли рішення місцевої влади ухвалене, всі правові дійства щодо відведення землі, спеціальних дозволів природоохоронників, пожежників, санепідстанції і тому подібне, здійснені, а на самому березі моря, де категорично заборонене будь-яке капітальне будівництво, або в самому центрі міста (бензозаправка за десять кроків від входу до районного будинку культури і за двадцять – до річки, на місці скверика для відпочинку), як це сталося, наприклад, у Балті, з’являються огорожі, бульдозери і будівельні крани.
І поки громадським активістам вдається з’ясувати хто, що саме, наскільки екологічно безпечне і з чийого дозволу тут будує; поки вони розгорнуть якісь реальні акції, звернуться зі скаргами до прокуратури та місцевих органів влади, шляху назад уже по суті нема. А тут ще й бозна-звідки з’являються самовпевнені чиновники, які розводять руками, запевняють, що все законно і не шкідливо, та й взагалі, господарі будови вже вклали в неї тисячі й тисячі доларів, то не зносити ж її тепер!
Тому проблема перша: на мій погляд, при кожному органові місцевої влади має існувати екологічна рада, яка мала б у своєму складі провідних фахівців та представників громадських організацій, і яка, володіючи достовірною інформацією, могла б вивчати та репрезентувати настрої і волю місцевої громади. Тобто до голосу громадськості влада має прислухатися до того, як наважиться дати черговий протизаконний та протиприродний дозвіл місцевому чи заїжджому «крутому» ділкові, а не після того, як будівельники вже забили перші сваї. Тоді не виникало б, скажімо, такої ситуації, яка спостерігається в районі Аркадії, де особняки з’являються на самому березі, огорожі крутих вілл сягають води, а громада міста й досі гадає: хто, що і на якого дідька будує там; хто і з якого дива дав на ці будівництва дозволи? І чому берег моря стає власністю окремих «крутих», замість того, щоб належати всьому місту, всій країні?
Цікавого досвіду набуло в цьому сенсі «Чорноморське гайдамацьке з’єднання», на чолі якого стоїть козацький отаман Сергій Гуцалюк. Передусім, громадська організація зуміла поставити свою діяльність на правову основу. Вона щороку укладає угоди з Держуправлінням та з Державною екоінспекцією з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря, що надає членам її екологічного підрозділу статусу громадських інспекторів, з правом складання актів та протоколів про порушення природоохоронного законодавства України. А відтак щороку активісти з’єднання (а це молоді, фізично витривалі та сміливі чоловіки) проводять десятки рейдів, націлених проти браконьєрства на Тилігульському та Хаджибейському лиманах; вони борються з незаконним промисловим виловом морського хробака на Аджаликському лимані, складають акти на тих, з чиєї вини виникають незаконні сміттєзвалища, вирубуються гаї та лісосмуги. Вони ж виступають проти появи незаконних піщаних кар’єрів, які впродовж однієї ночі зароджуються там, де бути їх взагалі не повинно; та відстоюють право на заповідну територію навколо козацького дуба «Чорна ніч»; стають хранителями екологічної чистоти дністровського гирла.
Чимало цікавого можна віднайти і в діяльності організації Екологічний центр стійкого розвитку України, на базі якого сформовано козацький екополк на чолі з отаманом Юрієм Геращенком. За сприяння активістів Центру, вдалося врятувати, перетворивши на рекреаційно привабливий та рибопродуктивний, Новодофінівський лиман та каскад озер поблизу Одеси, повернути до життя річку Аккаржу, зміцнити греблю та озеленити береги на річці Дальник.
Так, це чудовий досвід, набувати якого активістам Чорноморського з’єднання та їх колегам було нелегко. Мені й самому доводилося виступати з публікаціями на їх захист та мати принципові розмови з владними чиновниками, відстоюючи їх право реально (а не лише на папері) боротися за збереження нашого довкілля. Та водночас я запитую себе: якщо ми маємо такий повчальний та очевидний досвід, то чому не поширюємо його? Адже зрозуміло, що активісти цих двох організацій, що діють здебільшого у приміській зоні, не в змозі охопити всі регіони, всі річки, плавні, ставки та ліси області.
Передбачаю, що хтось із читачів або чиновників може зауважити мені: а хто заважає місцевій громадськості в Кілії, Балті чи ще десь там створювати подібні громадські інспекції?
Згоден, у нас ще існує чимало громадських організацій, вся діяльність яких обмежується критикою місцевої влади. А дехто з керівників цих організацій ще й безсоромно використовують їх імідж у своїх політичних цілях, для «вибивання» голосів виборців. Та, з іншого боку, не треба думати, що місцеві браконьєри, а також чиновники, які їм злочинно потурають, радітимуть з появи войовничих захисників природи. І прикрий досвід того ж таки гайдамацького з’єднання красномовно продемонстрував це.
Отож і виникає питання: а чому б місцевим райрадам, сільрадам та райдержадміністраціям; природоохоронним службам, лісничим та дільничним міліціонерам самим не ініціювати створення подібних громадських дружин? Адже в їх появі передусім повинні бути зацікавлені саме ці структури та службовці, якщо тільки вони справді вболівають за свою справу та за державу, а не відбувають свої дні задля зарплати. І будь-який фахівець з права підтвердить, що сучасне законодавство, низка рішень та постанов різних гілок влади не лише дозволяють, але й заохочують створення подібних громадських помічників наших рибінспекторів, лісників та дільничних… Тоді в чому справа? Інертність мислення, чи небажання отримати у себе під боком громадську організацію, яка контролюватиме й оцінюватиме їхню власну діяльність?
Тобто проблем, як бачимо, вистачає, а тому тему не закрито. Ми ще знову й знову повертатимемося до неї.
