Із цікавістю прочитав публікацію «Життя стало бридким» під рубрикою «Гість редакції» («ОВ» № 4 від 17 січня п.р.). Одеський підприємець Віталій Макєєв, який відповідав на запитання журналіста, здався людиною адекватною, тверезомислячою, порядною і незалежною у своїх судженнях, що у наш час – уже не так мало. Але одна його сентенція все ж таки «різонула слух», навіть роздратувала: «Я спокійно ставлюся до втрати грошей, не роблю із цього трагедії. І можу розповісти будь-якій людині, як нормально прожити на дві тисячі доларів на місяць...»
Одразу ж виникло бажання скласти власний анекдот приблизно у такому дусі: «Дайте мені дві тисячі доларів на місяць – і не треба розповідати, як на них прожити!»
Мабуть, для «рядового» бізнесмена названа сума – це той критичний рівень добробуту, нижче за який опускатися вже непристойно. Тим більше в Одесі, яка давно закріпила за собою сумнівну славу одного із найдорожчих міст України. Але ж наша країна не вичерпується лише Одесою, Києвом, Дніпропетровськом, Донецьком... Понад половину населення живе у глибинці, де про прибуток у дві тисячі «зелених» ніхто не сміє навіть мріяти! У Бердичеві, Кодимі, Гуляйполі (я вже не кажу про села) пристойною вважається зарплата у розмірі 200 доларів, а багато людей одержують і того менше. Ось хто справді може розповісти підприємцям, «які філософствують», про вітчизняну школу виживання!
Так співпало, що після прочитання вищевказаної публікації в «ОВ» мені на очі випадково потрапила Кілійська районна газета «Наше время» (№ 5 від 16 січня п.р.). На першій сторінці я побачив замітку «Дмитровка живет надеждой». Сільський голова цього населеного пункту Є. Коваль говорить ось що: «Минувший год для жителей села Дмитровка был неплохим. Развивалась социальная сфера. Этому способствовало перевыполнение бюджета – он выполнен на 110%. От подоходного налога в сельскую казну поступило на 14 тысяч гривень больше, чем ожидали, от аренды имущества – почти на полторы тысячи, от земельного налога – более чем на тысячу гривень…»
Ось так. Перевиконання доходів на тисячу гривень вважається цілою подією, але ж йдеться не про сімейний бюджет підприємця, а про бюджет села, у якому мешкають сотні сімей! До того ж Дмитрівка – далеко не найбідніше село Кілійського району. А тепер спробуйте уявити собі вимираюче село десь на Чернігівщині...
Та що там село! Цілі райони живуть не краще. Знову ж, в «ОВ» побачив кореспонденцію «Рішення прийнято. Пошук коштів триває» (№ 6 від 22 січня п.р.). Публікація починається так: «Оплесками зустріли депутати Великомихайлівської райради рішення сесії про прийняття районного бюджету».
Чому ж аплодували депутати? Звернули на себе увагу рядки: «...На підтримку малого та середнього бізнесу у 2009 році відпущено 7 тисяч гривень, на попередження надзвичайних ситуацій техногенно-природного характеру – 2 тисячі гривень».
Хотілося плакати й сміятися одночасно. До якого ж ступеня злиденності потрібно було довести українську глибинку, щоб у районному бюджеті фігурували подібні «показники»! А одеські підприємці тим часом збираються навчити нас, як «нормально прожити на дві тисячі доларів на місяць»... Ні, я анітрішки не сумніваюся в особистій порядності В. Макєєва. І все ж таки, перш ніж давати такі цінні поради, треба б краще вивчити реалії життя власної країни.
Зрозуміло, що не можна порівнювати життєві стандарти столиці та провінції – вони відрізняються навіть у розвинутих країнах. Усе питання в тому, до якої міри. У Європі, куди ми так прагнемо, рівень життя в регіонах та великих містах відрізняється досить несуттєво, тому що там дотримання загальних стандартів – критерій цивілізованості. Це означає, що якість дорожнього покриття у сонному німецькому невеличкому селі точно така ж, як і в Берліні, а медичне обслуговування французьких селян мало чим поступається лікуванню чиновників у Парижі.
У нас же, в Україні, можна нескінченно наводити приклади, які свідчать про те, що у порівнянні із глибинкою Київ або Одеса – інша планета. І ми вже настільки до цього звикли, що навіть не уявляємо собі іншого. А, власне, чому? Хіба «перлина біля моря» і містечко на півночі Одещини перебувають у різних державах? Або на їхніх жителів поширюються різні законодавчі акти? Або, можливо, дитина із глибинки потребує меншої кількості калорій та вітамінів, ніж юний одесит або киянин? Абсурд! Але на ділі виходить, що абсурд давно став не лише фактом, але й нормою.
Про причини ситуації, що склалася, можна говорити багато (одна з таких причин – бюджетна система, яка буквально висмоктує гроші із регіонів до центру). Але, можливо, ми й самі багато в чому винні, якщо дозволяємо державі ставитися до себе, як до людей «другого сорту», які можуть лише покірно мовчати та сторіччями молитися на столицю? Адже провінціал – це не географічне визначення. Це, на жаль, ментальність.
