Нинішньому поколінню одеситів важко уявити, що територію від фортеці та карантину в парку Шевченка, поруч із якими наприкінці XІХ сторіччя виникла вулиця Чорноморська, на початку того ж сторіччя називали околицею, передмістям Одеси.
У цьому передмісті з’явилося безліч комфортабельних вілл та особняків, побудованих знаменитими за тих часів зодчими для купців, банкірів, промисловців. Оселилися тут і моряки. До 1897 року в адресних і довідкових книгах їхні домоволодіння іменуються як «Дачі. Береги моря (від Ланжерона)». У 1897 році там вперше фігурує Чорноморський провулок, від Ланжеронівської площі до Батарейного (Михайлівського) провулка, а у 1898-му – Чорноморська вулиця, від тієї ж площі до перехрестя Стурдзівського та Обсерваторного провулків.
До 1914 року по обидва боки вулиці значаться двадцять сім дво– триповерхових особняків. Слід нагадати, що до 1950 року на непарній стороні, уздовж берегового плато, не збереглося жодного особняка. Їхню долю вирішили зсуви, які ставалися на Ланжероні, починаючи із 1860 року, особливо великої шкоди було завдано ними у 1912 та 1920 рр.
На парній стороні після 1945 року збереглося вісім будинків, їх перенумерували. У зв’язку із недавнім ювілеєм цієї «прекрасної половинки» вулиці (110років!) долучилося до «дорогоцінних подробиць життя та духу людей минулих поколінь», пам’ятаючи, що історія проходить через будинок людини, через її приватне життя.
Історичний злам часів – Перша світова війна, Жовтнева революція та наступні за нею події, дуже позначився на долях особняків та їхніх господарів – мешканців цієї знаменитої околиці. Невідома доля «діяча ломбарду» Антона Гавсевича, а його будинок під номером 1 (1903, арх. Самуїл Гальперсон) – єдиний, що зберігся по непарній стороні Чорноморської вулиці), тому що був споруджений далеко від обриву. У ньому був технікум радянської торгівлі, потім пологовий будинок, зараз він у стадії руйнування...
Домоволодіння під номером 12 (колишній № 22) споруджено у 1910 році за проектом архітектора Федора Нестурха для присяжного повіренного Конрата Березовського. У результаті реконструкції (1997 – 1998 рр.) не був збережений його автентичний вигляд та єдність стильових особливостей, у зв’язку із чим він втратив статус пам’ятки архітектури. У ньому влаштувалися офіси різних фірм.
Серед знаменитих власників вілл на Чорноморській – генерал-лейтенант Вікентій Сенницький (будинок № 25) та його син Костянтин – капітан Литовського полку (будинок № 24). Їхні володіння не збереглися. Нащадки Сенницьких живуть у Ванкувері (Канада).
Як і раніше, інтригує й зачаровує тим, що нелегко визначити його поверховість, особняк Юліуса Юліусовича Лемме – нині № 6 (колишній № 14, 1912 р., арх. Андрій Клепінін). Композиційні прийоми та форми модерну цієї пам’ятки архітектури привертають увагу студентів художнього училища та будівельної академії, які приїжджають сюди на етюди. Глава родини Лемме, Юліус Христіанович (виходець із Пруссії), у 1860 році заснував «Одеське акціонерне товариство торгівлі аптекарськими товарами». Разом із синами Юліусом та Карлом він входив до складу Німецького благодійного товариства та розпорядницького комітету Одеського товариства для влаштування дешевих нічліжних притулків (головою якого був Григорій Маразлі). Сини після революції повернулися до Німеччини.
А в особняку під номером 21 лікар Яків Ушерович Ландесман (1875 – 1931 рр.) заснував приватний санаторій для нервовохворих, котрий через дорожнечу лікування незабаром закрився. У порожньому особняку оселився письменник Костянтин Паустовський, а після встановлення в місті радянської влади він зняв по сусідству із санаторієм двірницьку у глибині двору будинку № 18 (тепер – № 8). Жив він тут серед городів та покинутих дач, серед незатишного побуту та поодиноких мешканців, закинутих на цю вулицю життєвою бурею. Письменник полюбив цю «маленькую окраинную улицу» і навіть шлях сюди провулками, де за глухими огорожами шуміли сади, був для нього свого роду ліками. Тут, відчувши віяння моря, негайно поверталися до нього спокій і душевна легкість. Одеса початку 20-х років – головна героїня його повісті «Время больших ожиданий». У 1990-му році на будинку, у дворі якого жив Паустовський, встановлено меморіальну дошку з його барельєфом, а у 1998 р. в будинку по-сусідству було відкрито музей його імені.
У 1959 році вулиці присвоїли ім’я героя війни, розвідника Миколи Гефта, у 1995-му їй було повернуто історичну назву.
...Як і раніше, з високого берегового плато видно синяву моря. Круті обриви, які заросли деревами, ведуть униз – до пляжів Ланжерона. На тутешніх схилах живуть рідкісні птахи, білки. Їм потрібна тиша, а безліч приватного транспорту створює шум, отруює повітря. Замість тактовного втручання до забудови, що склалася, дбайливого ставлення до спадщини минулого, до цих заповідних місць агресивно втручаються висотні будинки, нависаючи над унікальним особняком Юліуса Лемме та музеєм Паустовського. Будівництво необхідно зупинити, і не лише тому, що кожен новий будинок усе ближче до небезпечного обриву. Потрібно зупинитися перед генієм місця, центром відродження духовності, де озонуються душі, знаходячи сили жити далі.
Таким генієм місця є не лише Костянтин Паустовський. Тут жило багато інтелігентних та діяльних людей. Ця вулиця сама є музеєм, своєрідним підручником архітектури та природи – геніального вчителя усіх образотворчих мистецтв. Прислухаємося до заклику французького письменника Жака Деліля, який ратував за свободу природи від тиранії людини, що доноситься до нас із XVІІІ сторіччя: «Якщо вам належать місця, де раніше жила велика людина, – вас жереб обдарував скарбом! Ви так і поводьтеся з ними, щоб згадували усі славетне ім’я».
