Кожен простий українець зустрічається з явищем банкрутства охорони здоров'я України, тільки-но переступивши поріг лікувального закладу. Практично скрізь його попросять придбати для себе (не завжди якісні та ефективні) ліки, перев'язувальний матеріал, оплатити послуги рентгену або проведення аналізів, зробити благодійний внесок до лікарняної каси. Грізним відлунням відгукнулася жартівлива сентенція радянських часів «Лікуватися – задарма, задарма – лікуватися».
У нинішніх соціально-економічних умовах держава чомусь не в змозі утримувати на належному рівні мільйонну медичну армію та відповідні лікувальні установи. Загальне враження тотального безгрошів’я підкреслює руїна більшості комунальних та державних лікувальних установ, де відповідно до Конституції України медична допомога має надаватися безкоштовно. Постать бюджетного медпрацівника сьогодні – це прохач із простягнутою рукою, людська гідність якого розчавлена злиденною зарплатою.
Під час підготовки даного матеріалу авторові довелось побувати у різних за профілем медустановах та відділеннях. Але усі позитивні враження від відвідування відремонтованих за допомогою спонсорів (!) відділень із чистими палатами, упорядкованих санітарних кімнат та їдалень перекреслив ганебний випадок у інфекційному відділенні однієї з лікарень. Молодий батько прибув туди відвідати дворічного сина, який перебуває на стаціонарному лікуванні. І обурився, побачивши, як голі ніжки дитини, що зустрічала його в коридорі, обліпили... блохи! На інших хворих дітях також знайшли мітки від укусів комах. На галас спішно прибув лікар із СЕС. Вкрай неприємний інцидент постаралися згладити. Вражає факт, що подібне могло статися саме у режимному відділенні з можливими інфекціями, що передаються, зокрема, парентерально. У метафоричному розумінні дана картина барвисто відобразила всю нашу охорону здоров'я.
У результаті руйнування "системи Семашка" – держформи організації медицини в СРСР, орієнтованої на масове лікування та профілактику захворюаваності населення, незалежна Україна щосили намагається знайти новий вектор розвитку медицини. Тривалий та великотрудний процес реорганізації системи охорони здоров'я відповідно до Указу Президента офіційно розпочатий у країні з 2005 року. І хоча держава, намагаючись утримати конституційну планку, фінансує НДІ, відомчі клініки, обласні лікарні та центри, міські та сільські медустанови, її злиденних бюджетних вливань не вистачає нікому. При цьому усе частіше чуються докори на адресу незаповнених, але дублюючих один одного спеціалізованих відділень.
В окремо взятому місті
І це у той час, коли, наприклад, Білгород-Дністровська міська лікарня давно перетворилися у касу щодо виплати заробітної плати. З кожної умовної гривні виділюваних бюджетних коштів, на потреби зарплати тут витрачалося до 94 копійок. На лікування та харчування хворих залишалося всього 6. Але, крім цього, гроші були потрібні на охорону, ремонт, оплату енергоносіїв. У нещодавньому минулому місто при покритті витрат на охорону здоров'я мало бюджетний дефіцит у розмірі 2,5 мільйона гривень.
Білгород-Дністровський одним із перших в області зважився на оптимізацію системи охорони здоров'я у масштабі окремо взятого міста. У підсумку на середину нинішнього вересня бюджетний борг щодо зарплати за серпень працівникам охорони здоров'я склав 700 тисяч гривень.
У цілому, стверджували батьки міста, скороченню підлягає близько 90 чоловік адміністративного та господарського персоналу. При цьому, підкреслювали вони, "якість медичних послуг не страждає, оскільки лікувальну частину повністю збережено". Діалектично усе виглядало трохи інакше. Низку медустанов охопили емоційний цунамі та психологічний дискомфорт. Зашморг на своїй шиї медичним колективам доводилося затягувати власними руками. Там, де були проведені збори для прийняття рішень щодо скорочення штатів, наприклад, у Білгород-Дністровській міськполіклініці, з метою збереження молодих та перспективних фахівців намагалися перейти на 0,75 ставки. Не вийшло. У підсумку середні медпрацівники, які мають на руках по двоє дітей, опинилися на вільних хлібах. Ні на йоту не поступилися ставками працюючі пенсіонери, з яких у медустановах України за статистикою працює кожен третій. "Голосно" чинив опір нововведенню колектив міської жіночої консультації, "втративши" у результаті 11 штатних одиниць, але зберігши дислокацію. Не менш гучна дискусія медпрацівників триває у "стаціонарних надрах" міськлікарні і сьогодні за активної підтримки міськпрофкому.
Хвилювання серед медпрацівників не стихають. Народна поголоска, підхоплена телебаченням та друкованими ЗМІ, припускає, що впроваджувана оптимізація – лише спритний хід для звільнення у самому серці міста автономних комунальних будинків з метою подальшої приватизації. Наочним прикладом при цьому називають особняк вигадливої архітектури, що нині стоїть пусткою, який колись належав купцеві Ярошевичу, звільнений після реорганізації дитячої лікарні, що розташовувалася в ньому десятиріччями.
– Усе це не більш ніж дурні анекдоти, – авторитетно заявляє начальник управління охорони здоров’я Білгород-Дністровської міськради Федір Миколайович Удовиченко. – Те ж саме стосується розмов щодо продажу будинків жіночої консультації, стоматполіклініки або будинку старої поліклініки, де сьогодні розташовані лабораторії та процедурні кабінети. Проведена оптимізація, насамперед, пов'язана зі зменшенням фонду зарплати. І головне при цьому – зберігається якість надання медичної допомоги. 396 гривень, що виділяються за формульним методом на одного хворого на рік у Білгороді-Дністровському, вкрай недостатньо. І лише у разі ліквідації дублюючих відділень, злиття споріднених напрямів можна говорити про істотну економію.
Готуючи оптимізацію у сфері міської охорони здоров'я, чиновники міськради стверджували, що непопулярні рішення ухвалювалися з причини жорстоких умов, продиктованих життям. І якщо хтось запідозрить їх у зазіханні на статтю 49 Конституції України, яка забороняє скорочення мережі установ, грубо помилиться! Справді, у вчинках батьків міста не простежується криміналу.
Ліжковий фонд, затверджений по Білгород-Дністровській ЦМЛ у 1997 році, перевищував методичні норми на 78 місць упродовж подальшого часу. Зрозуміло, на усі ліжка, включаючи зайве їхнє число, надходили бюджетні гроші, яких у злиденній бюджетній медицині багато не буває ніколи. Коли у зв'язку із реформуванням та за наполегливою вимогою управління охорони здоров’я облдержадміністрації число ліжок почали приводити у відповідність із нормативними показниками, довелося змінювати статус заввідділень, підрізавши їм зарплату, потіснивши і середній медперсонал. Внаслідок нехитрих дій кардіологія, терапія та ендокринологія злиті воєдино на базі терапевтичного відділення. Серед "спільних" ліжок встановлений паритет денного та цілодобового стаціонару.
Зокрема, це дозволило міській влади говорити про "оздоровлення" охорони здоров'я в місті. Реорганізації піддалися управління охорони здоров’я, стоматологічна поліклініка, пологовий будинок та міськлікарня, яка, у підсумку, набуває централізованих функцій. Ліквідовано цілодобовий травмопункт, який залишався гордістю травматологічної служби протягом десятка років. Сюди по старинці усе ще приходять по допомогу люди і впираються у зачинені двері.
– Мені від цих змін видимої вигоди поки що ніякої, – відповідає один із пацієнтів міськлікарні. – Який сенс у зайвих ліжках, якщо ними не користуються? Адже в лікарні практично нікого не годують, хіба лише хворих бомжів. Тому перевага віддається денному стаціонару, адже в будь-якому разі хворий сам забезпечує себе ліками та системами переливання. На мій погляд, зараз дуже багато нездорових людей. А ліжка в лікарнях стоять пусткою лише тому, що багато хто просто не може дозволити таку розкіш, як власне лікування. Ось і терплять до останнього, доки не скрутить.
Задачі з невідомими
У цілому за останні півтора десятка років Україна втратила понад 6 млн чоловік. За масштабами це порівнюється із населенням таких європейських країн, як Фінляндія, Данія, Норвегія. За прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України чисельність постійного населення України до 2050 року може зменшитися до 36 млн чол. При цьому в країні катастрофічно скорочується кількість здорових людей. Назвати точні цифри ганебних диспропорцій не наважується ніхто, сьогодні цим питанням серйозно не займаються. За одними даними здоровими можна вважати лише 20% населення, за іншими – 15%, треті стверджують, що лише 5% населення України стовідсотково здорове.
Про крайню застарілість системи охорони здоров'я в масштабах держави протягом усіх років незалежності говорить і такий малоприємний факт, як скорочення тривалості життя. Як тут не згадати радянську "систему Семашка", ефективність якої підтверджена зростанням середньої тривалості життя за 1926-1972 роки на 26 років! На даний період, у середньому, українці живуть на 14-15 років менше, ніж інші європейці, і втрачають щомісяця 70-80 тисяч співгромадян. При цьому третина померлих – люди працездатного віку. Страшно подумати про те, що за науковими розрахунками понад 40% юнаків 16-18-річного віку в нашій країні не мають шансів дожити до 60-ти років.
Сьогодні усе частіше звучать заклики до впровадження страхової медицини, "прописаної" у 49 статті Конституції України. Але при цьому в багатьох простих українців вона викликає тремтіння і асоціюється зі словосполученням "страхові компанії", – структурами, що дискредитували за останні роки це багатозначне слово. З нещодавнього часу було висунуто цілу низку програм щодо виходу із кризи. Але жодна з них, як підтверджують багато медичних фахівців, не знайшла повної реалізації, включаючи й ідею створення лікарських самокерованих асоціацій. Зараз у головах знову витає ідея територіальних медичних структур, що відображують, образно кажучи, змичку "міста й села". Але як жити далі, який остаточний підсумок планованих реформацій, по-справжньому не знає ніхто. Наскільки доступним та якісним залишиться після багатьох реформацій медичне обслуговування? Більшість світлих голів від медицини схиляються до думки, що за витратної та неефективної системи охорони здоров'я в Україні, успіх роботи галузі визначає, у кінцевому підсумку, не обсяг фінансування, а ступінь ефективності його використання. Можливо, це виявиться світлом наприкінці нескінченного тунелю злигоднів вітчизняної медицини?
Експерти ВООЗ довели, що найбільшу потребу відзначено в першопочатковій медичній допомозі, меншу – у спеціалізованій, ще менше – у високоспеціалізованій. Але за законом жанру розподіл фінансових ресурсів у структурі витрат на охорону здоров'я в Україні здійснюється із точністю до навпаки. Так, близько 80% ресурсів поглинає стаціонарна допомога, 15% – амбулаторно-поліклінічна, а на найзатребуванішу першопочаткову залишається усього лише 5%. Чи це не завдання з багатьма невідомими для чиновників від медицини? Чи так комусь вигідно?
