З дитинства я ставився до театру як до подорожі до чарівної країни.
К.Г. Паустовський
Таку назву мала книжково-ілюстративна виставка у музеї К. Паустовського, приурочена до літературного вечора «Паустовський і театр».
Про історію створення українського академічного музично-драматичного театру ім. В. Василька, про репертуар та корифеїв його сцени, гастролі, життя у мирний та воєнний час дуже жваво і популярно розповіла чудова, талановита артистка Маргарита Пресич. Ми усі відчули, як вона самовіддано любить театр, у якому служить п'ятдесят років.
Літературознавець, лауреат літературної премії ім. К.Г. Паустовського Валентина Ковач говорила про долю Михайла Булгакова, про його біографію, про яку не можна говорити поза долею його творів. А вона уся – рідкісний успіх, а частіше неуспіх у критики. І робота, робота – за письмовим столом, у глядацькій залі під час репетицій і на театральних підмостках. Цими днями відзначалося 70-річчя пам’яті Михайла Афанасійовича «людини театру», молодшого товариша Костянтина Паустовського по Першій Київській гімназії, якому запам'яталася стрімка, легка постать цього світловолосого гімназиста, невичерпно винахідливого у жартівливих витівках, вигадках, містифікаціях. Саме у ці роки початку ХХ століття вони обидва провели багато щасливих годин на галереї Соловцовського театру у Києві, захоплюючись грою тодішніх «зірок».
Найімовірніше, тут і треба шукати джерела любові, що пройшла крізь усе життя Булгакова, до сцени, до мистецтва актора, який любив запах декорацій, лаштунків, ошатну святкову атмосферу театру, але найбільше – найбільш сценічне диво – виставу.
Автор цих рядків звернулася до ще догімназичних років Паустовського, коли мама вперше повела маленького Костика до цього ж Соловецького театру.
У главі «Зимние зрелища» книжки «Далекие годы» – першої частини «Повести о жизни» – письменник згадує, що першою п'єсою, яку він побачив, була «Штурм Измаила». Друга п'єса – «Принцесса Греза» Ростана – його приголомшила. Там було усе, щоб потрясти уяву: «палуба корабля, величезні вітрила, трубадури, лицарі, принцеса». Він полюбив цей драматичний театр, його блакитну оксамитову оббивку та маленькі ложі. Після вистави його не можна було вивести з театру ніякими силами, доки не гасили світло. Усе здавалося настільки привабливим, що він мріяв сховатися під кріслом і провести усю ніч у порожній залі.
У дитинстві він не міг відокремити театральне видовище від дійсності і по-справжньому мучився і навіть хворів після кожної вистави. Тут мимоволі згадується Дагні – героїня оповідання Паустовського «Корзина с еловыми шишками», яка часто ходила до театру, але після вистав довго не засинала і навіть плакала.
Налякана цим, її тітонька Магда говорила, що не можна сліпо вірити тому, що відбувається на сцені. Але дядько Нільс сказав, що, навпаки, у театрі треба вірити усьому. Інакше людям не потрібні були б жодні театри. І Дагні вірила.
Дуже великою довірою переймалися глядачі чудової п'єси поета Михайла Свєтлова «Сказка» у МТЮГу, рецензію на прем'єру якої у 1939 році написав К. Паустовський. Костянтин Георгійович відзначив, що «поет почав розповідати казку, і непомітно для глядачів різка риса, що відокремлює її від дійсності, станула у світлі рампи». І відбулося це тому, що Свєтлову «вдалося показати справжню поезію нашого життя, і вона діє з такою ж непереборною силою, з якою колись, у дуже далекому дитинстві, діяли на нас казки датчанина Андерсена».
Театр зрозумів автора. Поетичність вистави ніде не порушена – на думку Паустовського – і у цьому заслуга постановників, усього молодого колективу МТЮГу та художників. Гарна і музика Оранського.
Через незгубну та глибоку любов до казки композитор Дмитро Кабалевський і художник І. Федотов створили для п'єси Тетяни Габбе «Город мастеров» чудове мальовниче та музичне оформлення. У рецензії ( 1944 р.) на прем'єру цієї п'єси у Центральному дитячому театрі Паустовський відзначає, що розум людини завжди вимагає живої казки, бо в ній відображено тверду віру людства у те, що «зло ніколи не буде панувати над світом і ніколи не буде зганьбленим добре людське серце».
Він пише, що «дітей треба вводити у світ великих ідей, класичних образів, до усєї розмаїтості та багатства життя», і вітає намір театру ставити російську та зарубіжну класику – Шекспіра, Гоголя, Островського.
У статті «Рождение театра» (1940 р.) йдеться про московську театральну студіу, якою керують А. Арбузов та В. Плучек. Триває дискусія про те, у чому має бути новизна цього театру. «В простих речах, – відзначає Паустовський, – у відданості сучасному мистецтву, у тому, що актор повинен бути мислителем та художником, а не ремісником-професіоналом. У тому, що актор при роботі над сценічним образом має пройти той же важкий шлях його створення, який проходять письменник і драматург».
Паустовський знав, що навіть найлегший, майже непомітний дотик до справжнього мистецтва викликає у душі почуття свіжості та внутрішньої чистоти. Так було на «Валенсианской вдове» – одній з п'єс геніального іспанського драматурга XVII століття Лопе де Веге.
У рецензії (1940) на цю виставу, поставлену в Ленінградському Державному театрі комедії, письменник, оцінюючи роботу акторів, особливо відзначає, що «це була вистава, де головним героєм виявився не актор, а художник, де оформлення, доведене до особливого блиску, підняло і несло за собою, як широкий потік, усіх акторів… оформлення – це повітря п'єси…». А майстром-постановником і художником цієї вистави був Микола Акімов, з яким одесити знайомі за виставами цього театру, який приїздив на гастролі до Одеси у 1960 – 1970-ті роки. Його ще називали і «театром Акімова».
Стаття ж Паустовського «До тридцятиріччя театру» являє собою текст його промови, яку він збирався промовити на урочистому вечорі 4 лютого 1945 року, присвяченому ювілею Камерного театру. Костянтин Георгійович – колись колишній глядач цього театру – працював для нього у перші роки Великої Вітчизняної війни в умовах евакуації. Згадуючи про це, письменник мав на увазі свою п'єсу «Пока не остановится серце», прем'єра якої відбулася у Камерному театрі 4 квітня 1943 року в Барнаулі і 25 грудня 1943 року (після повернення театру із евакуації) була повторена на московській сцені. Там, у Барнаулі, у зледенілих залах театру, який був колись тюремною церквою, повною мірою проявилися мужність, сила духу і величезна відданість мистецтву як художнього керівника А.Я. Таїрова, так і колективу театру.
Робота над п'єсою про Пушкіна «Наш современник» висвітлена Паустовським у статті «Пушкін на театральних підмостках» ( 1949 р.), написаної для Щорічника Малого театру, що не вийшов з друку. П'єсу було приурочено до 150-річчя від дня народження О.С. Пушкіна і у тому ж році поставлено на сцені театру. Одеситам дорогі сцени у одеському порту, у фойє одеського оперного театру. Цікаві репертуар театру 1820-х років, публіка, співрозмовник Пушкіна, різноманітне життя міста.
Відома читачам і п'єса Паустовського «Поручик Лермонтов» (1940) і п'єса-казка «Стальное колечко» (1947), яка друкувалася також під назвою «Перстенек».
Стаття «Юним глядачам «Стального колечка» (1960 р.) – це авторське попередження до п'єси, поставленої в одному із празьких театрів.
«Ми часто говоримо: «Театр – чарівне видовище», – або щось інше у цьому роді, але не замислюємося над змістом слова «чарівний», – пише К. Паустовський у статті «Немеркнуча слава» з приводу 125-річчя Академічного Малого театру. «Чарівний» – це зовсім не казковий. Це перетворення на зримі, відчутні, зовсім конкретні речі чудового вимислу, наповнення вимислу справжнім життям, збагачення життя вимислом, уявою, силою образів».
Кожна вистава для Паустовського як була у дитинстві, так і залишилася до зрілих років і святом, і муками. До театру він завжди ставився як до подорожі до чарівної країни.
