За роки роботи в Одеській філармонії на рахунку лауреата театральної премії імені народної артистки України Лії Бугової, відомого майстра художнього слова Лариси Хоніч – безліч програм з творів вітчизняних та зарубіжних письменників. Їхніми постановниками були Микола Коваль, Самуїл Імас, Сергій Сеславинський, Зінаїда Дьяконова. Із Ларисою Олександрівною ми зустрілися після прем’єри її чергової програми «Стародавні казки для серця та розуму», до якої увійшли казки «Черная курица» Антонія Погорєльського та «Неразменный рубль» Миколи Лєскова. Прем’єра відбулася у межах «Дитячого літературного абонемента», який існує вже близько десяти років. Як і її колеги, Лариса Хоніч із задоволенням виступає перед дітьми, вважаючи за свій обов’язок, в епоху тотальної комп’ютеризації та втрачання «навичок до читання», знайомити дітей зі справжньою – розумною та доброю - літературою.
– Ларисо Олександрівно, коли відбувається вибір чергового твору, то віддається перевага класиці чи тому, що зараз «на слуху»?
– Насамперед, необхідно, щоб дітям було цікаво, захоплювало, одним словом, не нудно. Це, звичайно, і класика: твори Андерсена, Перро, – те, без чого діти не можуть рости. Були в мене програми за «Денисчиними оповіданням» Віктора Драгунського, за оповіданням Михайла Зощенка «Льолька і Мінька», за казками Володимира Сутєєва. Казки Сутєєва – це короткі історії про звірят, але взаємини в них людські. Там задіяний такий персонаж – лялька Антошка, і дітям цікаво дивитися і на живого актора, і на ляльку, які працюють «в ансамблі». Якось у мене виникла ідея створити цикл програм «Дитинство чудових дітей» і я дуже рада, що вона здійснилася, хоча, це було непросто... Дві програми присвячені дитячим рокам Моцарта і Пушкіна, у задумі – ще одна.
– Знаю, що у Вас були і «справжні» вистави – із декораціями, костюмами…
– Так, свого часу я чимало працювала у цьому напрямі. Лялькову виставу «Свинопас» показувала у Спілці театральних діячів на фестивалі, одержала позитивні відгуки. Були також вистави «Маленький Мук», за оповіданнями О’ Генрі, де я використовувала реквізит, змінювала костюми.
– Ваша остання програма досить «ризикована», у тому розумінні, що на сцені лише Ви – і ні реквізиту, ні музичного оформлення, ні декорацій. А в залі діти, серед них зовсім маленькі. Чи не було у Вас побоювань, що не вдасться «тримати залу»? Адже, зазвичай, вистави для дітей прагнуть зробити яскравими, виразними – видовищними, одним словом.
– Я тому й намагаюся підбирати такі твори, де є чіткий сюжет, який захоплював би дітей і з погляду подій, і за змістом. Щоб він був дітям близький і відповідав їхнім власним інтересам, думкам. Ось чому я зупинилася на казці «Черная курица»: у ній хоча й маленька, але проблема – як серйозно готуватися до уроків, тримати слово, говорити правду. Діти це усе вже відчули, і тому їм цікаво. І «Денисчині оповідання» теж про них. А «Неразменный рубль» – це казка про те, що не можна розмінюватися на дрібниці. Мені непросто було зробити цей перехід – з розповіді про долю одного хлопчика на долю другого. Могла б допомогти музика, наприклад, програма «Дітям про звірят» в нас була у супроводі домри та баяна, але... Я подумала, що, якщо включу сюди музику, то це буде «розмагнічувати» дітей, розпорошить їхню увагу. Наприклад, під час виступів у школах, коли починає звучати фортепіано, діти вважать, що їм можна відпочити, і починають розмовляти... І потім треба їх знову «збирати». Ось такі нюанси…
– Діти-глядачі змінилися за останній час?
– Я не можу сказати щось негативне. У цілому, добре сприймають, із розумінням. І дорослі – теж. Після вистави підходять абсолютно незнайомі люди, дякують.
– Ларисо Олександрівно, які програми для дорослих Вам найдорожчі?
– Ті, до яких буду постійно повертатися. Це поезія «золотого століття»: Пушкін, Лермонтов, Тютчев, Фет, Майков, Некрасов, Олексій Толстой. І «срібного століття» – Блок, Ахматова, Гумильов, Мандельштам, творчість Сергія Єсеніна, Володимира Висоцького. Вони будуть затребувані завжди.
– У Вас є програми, зроблені разом із піаністом В’ячеславом Янченком, гітаристом Анатолієм Шевченком. Повість «Метель» Пушкіна Ви читали у супроводі оркестру – що не дивно, коли існують такі чудові «Музичні ілюстрації» Георгія Свиридова. Що для Вас цікавіше: репрезентувати той або інший твір під музику чи без неї?
– У мене і з ансамблем народних інструментів «Мозаїка» програми були, симфонічним оркестром у Великій залі для дітей – «Спящая красавица», «Сказка о царе Салтане», «Петя и Волк». Це було дуже красиво… Ні, я не можу розділити – мені дороге і те, й друге…
– Ви часто виступаєте в Камерній залі, де дистанція між актором і глядачами практично зведена до мінімуму, – так складніше чи легше, ніж у Великій залі?
– У Камерній складно у тому розумінні, що потрібна велика сконцентрованість. Коли бачиш кожне обличчя перед собою і, у той же час, глядачі – як один організм, розумієш, що можеш об’єднати їх. Іноді я бачу залу, іноді потребую спілкування із залою, іноді намагаюся абстрагуватися. По-різному буває...
– Ларисо Олександрівно, адже Ви починали як драматична акторка із добрими вокальними даними… Не шкодуєте, що пішли іншим шляхом?
– Навпаки – вважаю свою долю щасливою, тому що зіткнулася зі справжньою літературою – прозою, поезією. У мене був вибір – і я його зробила: займаюся тим, від чого тріпоче моє серце.
