Савранський район на 89 відсотків дотаційний. Тобто, власних коштів тут не вистачає навіть на ремонти шкіл, доріг, освітлення вулиць, утримання дитсадочків. Це означає, що доводиться надіятися на допомогу від державного та обласного бюджетів. Звичайно, держава допомагає, але передусім тим, хто робить конкретні справи. Останнім часом ремонтуються дороги в селах Дубиновому, Вільшанці, Осичках, в райцентрі. Тут прокладають асфальтне покриття. Найближчим часом планують розпочати роботи і в так званій, залісній зоні. Все це робиться за кошти стабілізаційного фонду державного бюджету.
В народі кажуть:
– На позиченому чи випрошеному далеко не поїдеш. Що ж робиться для того, щоб більше було своїх, так би мовити, місцевих коштів?
З цим запитанням звертаюся до голови РДА Олега Іспанюка.
– Дещо вже зроблено. Наприклад, за 9 місяців поточного року завдяки належному контролю і наведенню порядку в питаннях землекористування до місцевого бюджету додатково надійшло понад 200 тисяч гривень орендної плати за землю.
На жаль, попередні керівники району, маю на увазі ще при Радянському Союзі та й уже в часи незалежної України, не спромоглися побудувати в районі ні заводу, ні фабрики, ні залізницю. Це сприяло б забезпеченню нашого району робочими місцями та відрахуваннями до бюджету. Тепер це зробити значно складніше.
– Але ж і сидіти склавши руки не можна. Та й знаю, що це на Вас не схоже.
– Зрозуміло, що марно і сподіватися на манну небісну. В народі кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. А нам потрібно, щоб в район потекли кошти. Тим паче, що є родючі грунти, водойми, багаті надра та трудові ресурси.
– Чого ж тоді бракує?
– Бракує інвесторів, які б могли вкласти кошти в розвиток економіки нашого району.
Одним із пріоритетних напрямів вважаю розробку покладів піску.Наша Савранщина багата не просто на пісок, який можна використовувати для посипання доріг чи виготовлення бетону.
– Вибачте. До речі, тепер і такого піску не купиш. Раніше на кожній вулиці в подвір’ях людей були купи цього будівельного матеріалу. Тепер вони зовсім зникли. Чи не абсурд, що навкруги такі поклади піску, а мешканці району не можуть ним скористатися навіть для власних нагальних потреб?
– Це все так. Але абсурд в іншиму. Дозвольте,продовжу свою думку. За хімічним складом наш пісок придатний для виготовлення селікатної цегли. За даними геологорозвідки площа родовища становить 120 гектарів. Максимальна глибина залягання 23 метри. А запаси становлять понад 17 мільйонів кубічних метрів.
– Невже це нікого ще не зацікавило?
– Справа в тім, що сьогодні на території області в основному розробляються родовища, що розташовані поблизу Одеси. Скажімо, в Іванівці або Біляївці. Але я вірю, що настане час, коли знадобляться і наші піски.
– А чому б нам не спробувати хоч щось почати робити без інвесторів?
– Самотужки нам не зрушити цю справу, бо це потребує великих коштів. Свого часу ці землі були віднесені до категорії ріллі. Нині, щоб розпочати видобуток піску, потрібно відшкодувати витрати сільгоспвиробництва. А це мільйони гривень. Лише потім можна буде робити проект відведення ділянки, що теж коштуватиме мільйони гривень. Тож тільки на документацію потрібно витратити досить значні капітали. Потім необхідно найняти фахівців щодо розробки земних надр, облаштувати вагове господарство, закупити екскаватори. Ось і рахуйте, скільки потрібно грошей. Району це не до снаги.
– Так це ж просто абсурд. Ми, образно кажучи, сидимо на грошах, а змушені жебракувати. Оці всі відшкодування, відведення, переведення, за які потрібно платити величезні суми грошей, вони ж нічого не вирішують. Причому, наскільки я розумію, це просте перекладання грошей із однієї кишені в другу. Але через те, що цих грошей немає, ми не можемо використати машину піску, скажімо, для посипання доріг під час ожеледиці. Напевне, можна спростити всі ці процедури, щоб сільрада чи якесь підприємство оформило на законній підставі видобуток піску. Люди могли б вільно купувати його для своїх потреб, а відрахування йшли б до місцевого бюджету.
– Все це у компетенції держави. Та на жаль, у нас такі закони.
– То що ж виходить, нічого не можна зробити?
– У цьому плані залишається сподіватися на далекоглядного інвестора.
Але в нас є інші напрями, які теж розглядаємо в плані економічного розвитку району. У нас дуже вигідне географічне розташування. У нас родючі землі, водойми, які можна використовувати для поливу. В таких умовах можна було б займатися вирощуванням та переробкою овочів. Потрібно будувати консервний завод, причому із врахуванням того, що для завезення овочів можна було б залучити товаровиробників Ульянівського району Кіровоградської області та Кривоозерського району Миколаївської. До того ж у районі нараховується 92 гектари багаторічних насаджень. В основному це старі сади. Якщо сьогодні закласти новий сад на ріллі, тут знову ж таки потрібні зміни цільового призначення земель.
– А це ті ж величезні затрати, як і з піщаними ґрунтами?
– Цілком вірно. А оці 92 гектари вже документально готові для вирощування садів. Такі насадження є в Байбузівці, Осичках, Полянецькому, Неділковому, Саврані. Фрукти – це знову ж таки сировина для консервного заводу.
– Не вистачає тільки інвестора, щоб вклав гроші в його спорудження?
– Пошуками його ми зараз займаємось.
А от в іншому напрямі, схоже, є зрушення. Нещодавно в інтернеті промайнуло повідомлення, що американська фірма придбала патент на розробку золотоносного родовища «Майське», що розташоване на околиці Саврані.
Якщо сьогодні в Саврані немає фахівців гірничорудного виробництва, то ми зробимо все, аби на допоміжних роботах були працевлаштовані місцеві жителі, аби відрахування від цієї діяльності надходили до місцевого бюджету.
Через всілякі бюрократичні заковики та недосконалість, чи точніше сказати, абсурдність наших законів, може статися так, що золото, яке залягає досить глибоко, і потребує для видобутку спорудження шахт та комбінату, почнуть видобувати швидше, ніж навантажать машину піску, що лежить на поверхні.
