Новела
Курбан не любив відряджень, хоча вони і були у нього нетривалими. Завжди поспішав додому. Бувало, зійде з поїзда, і перше, що зробить, купить своїй Гозель улюблені білі троянди. А по дорозі порівну розкладе в пакетики синам гостинці.
Зустріч у їхньому домі перетворювалася у сімейне свято. Дружина перед приїздом пекла гьозлеме*і заварювала для Курбана міцний чай. А сини нетерпляче виглядали у вікно. І як тільки батько переступав поріг, вони шикувалися за зростом в очікуванні подарунків…
А цього разу він з особливим трепетом хотів швидше зустрітися зі своїми: адже дружині сповнювалося двадцять п’ять. І тому так беріг гроші, що заощадив на двадцять п’ять троянд. Повертався цього разу автобусом і подумки складав цілу промову, щоб не затинаючись виголосити її вже з порога.
Коли автобус під’їжджав до Ашгабата, здалеку в повітрі було помітно, як клубочилася пилюка. І що ближче до міста, то тривожніше ставало Курбанові.
Околиці міста неможливо було упізнати… Будинки зруйновані, з-під руїн доносилися стогони і плачі. Посеред дороги валялися розбитий посуд і цегла… Автобус зупинився.
Всі пасажири одразу ж повискакували і побачили жінку. Вона гірко ридала, схилившись над мертвим немовлям… Хтось крикнув: «Землетрус!» І тоді пасажири розбіглися хто куди. Курбан, скільки було сил, біг до свого будинку, повторюючи про себе: «Хоч би вижили, вижили…»
Добіг він швидко. Але замість будинку побачив руїни. Усі ті, кого не завалило і не був поранений, витягували з-під руїн свій скарб. А Курбан почав кликати: «Го-о-зель! Бай-рам! Мухаме-е-д!»… Але у відповідь не почув їхніх голосів…
Тоді він кинувся руками розкопувати руїни. Спочатку намацав волосся дружини… Потім обережно почав за руки і ноги витягувати з-під балок синів… Але вже було пізно…
Курбан розстелив свій плащ і поклав на нього знівечені тіла своїх діток і дружини. А потім дістав гостинці, куплені у відряджені, і поклав синам в узголів’я…
З тих пір пройшло кілька десятиліть. Щоразу шостого жовтня Курбан відвідував після відрядження те місце, на якому стояв його теплий дім. Тепер уже біля багатоповерхового будинку він лишав білі троянди, а перехожим дітлахам роздавав солодощі. А потім довго стояв самотою мовчки, дістаючи з кишені валідол.
…Ніхто не знає, про що в ці хвилини думав дідусь, якого зігнуло горе. Можливо, згадував той час, коли йому було двадцять п’ять. Курбан уявляв синів, що завжди з нетерпінням очікували турботливого батька. А можливо, скаржився їм, як тяжко йому одному після землетрусу без родичів ходити по землі… І настав вже час збиратися до них… Лише Аллах не приймає.
А коли повертався до своєї занедбаної квартири, майже з кожної оселі незнайомі люди запрошували старого приєднатися до худайолли – традиційних туркменських поминок, улаштованих на подвір’ях і на вулицях на спомин про тих, хто трагічно пішов із життя того скорботного дня шостого жовтня. Він не відмовлявся. Безмовно сидів із добрими людьми, а потім непомітно залишав їх, несучи в душі незагойну рану.
…На шістдесят другому році від того чорного дня, 6 жовтня 1948 року, біля будинку вже не лежали білі троянди… Тепер його сусіди завжди у День Всетуркменського поминання згадують ім’я Курбаса, вірного батька і чоловіка, який через усе життя проніс в серці свій біль. Біль, який залишився майже в кожній туркменській сім’ї… І не стихає.
*Гьозлеме – корж з м’ясом або із сиром.
