Пам'ятІ Белли Ахмадуліної

Прапор російської літе­ратури приспущено. Май­же одночасно впали два стовпи її поетичного олім­пу: 1 червня – Андрій Воз­несенський, 29 листопада – Белла Ахмадуліна. Їм бу­ло що сказати одне одному на земних перехрестях. І напевне знайдеться про що поговорити ТАМ, у не­проміренних і незбагнен­них для нас просторах.

На полотнах мого жит­тя на повний зріст від­бито порт­рети деяких найзначніших представників людської спільноти. Протягом трьох з половиною десятиліть мене пов’язувала близька дружба з Андрієм Вознесенським. З Беллою Ахмадуліною я познайомилася ще раніше. Серед моїх численних лі­тературних реліквій – по­даровані нею книжки, фо­тографії, вірш, який вона подарувала мені в день мого народження, перебуваючи з візитом у Нью-Йорку.

Пригадується, що вона любила, щоб її називали БЄлла, а не БЕлла, і не по батькові. У всьому її вигляді витала аура нетутешності та недовирішеності. Здавалося, що сум був хронічним тлом, на якому розгорталися сцени її життя.

Швидкість була її паливом: «Мчи, Белка, Божественный кореш», – оримовував її Андрій Вознесенський.

Вона сплітала візерунок своїх рядків так само ловко та химерно, як народні майстри творили свої штуки. Вона була обдарована талантом удихнути поетичне життя в будь-який, навіть найпрозаїчніший, сюжет.

Два мрачных исподлобья

сведены

в неразрешимой

и враждебной встрече:

рояль и ты – две

сильных тишины,

два слабых горла

музыки и речи.

Но твоего

сиротства перевес

решает дело. Что рояль? Он узник

безгласности, покуда

в до-диез

мизинец свой

не окунет союзник.

Слова «сирітство», «німо­та», «марнота» бу­ли міцно прописані в її лексичному репертуарі.

Друзі були її якорем. Вона була їхнім рятувальним кругом. У файлах пам’яті збереглися епізоди, коли я була в гостях у Белли Ахмадуліної і Бориса Мес­серера, у його майстерні на Арбаті. За час мого пере­бування там їй телефонував В. Аксьонов, який ділився своїми враженнями про поїздку до Америки. Зго­дом він напише про це прозу «Круглые сутки нон-стоп». Також телефонував Висоцький, який довго скар­жився чи то на проблеми з приїздом Марини до нього, чи то з укладенням їхнього шлюбу. Точно вже не па­м’ятаю. Белла, як завжди, брала жваву участь у чужих халепах. Намагалася вона допомогти й мені, коли всі мої подуми були спрямовані на переїзд із Одеси до Москви. На жаль, все це, як завжди, закінчилося непередбачено: замість Москви мене пере­тягли за океан...

Дар – то є борг. Особливо, коли це стосується дару словесності. І в душі Белли звичайно знаходили при­становище ті, хто був від­кинутий диктатом більшості та офіціозом. Вірші про­тікали по її судинах так са­мо природно, як кров. Але вона рідко була за­до­волена створеним нею. Для ілюстрації – на одній із книжок, подарованих мені, вона зробила такий напис: «Моя люба мила Інночко! Книжечка погана, а Ви – хороша. Ваша Белла». А «книжечка» ця називалася «Свеча»…

Як і у всіх справді великих творців, у ній жило відчуття того, що творчий Абсолют недосяжний і що саме до нього мусять бути спрямовані всі спонуки творячого. Схожа на тендітну кришталеву вазу, у творчості Ахмадуліна була Атлантом.

А зараз Белла – біла птаха російської словесності – зле­тіла на належну їй ви­соту...