– Як не утримуй час, мчить він уперед, – говорить 83-річний Григорій Георгійович Яковлєв – Герой Соціалістичної Праці, який одержав це звання у 1960 році. На той час він очолював екіпаж баржі Радянського Дунайського державного пароплавства (так раніше називалося нинішнє Українське Дунайське пароплавство) 10-53, на якій за допомогою буксира «Оперативний» у дуже складних морських умовах здійснив рейс з порту Одеса до споруджуваного порту Ходейда в Ємені.
– Ми на своїй баржі доставили в демонтованому вигляді багатогабаритний копер великої потужності, – розповідає ветеран. – Перехід по Червоному морю був дуже складним. Тут, як правило, дуже часто штормить, але нам, завдяки злагодженості дій команди, вдалося дістатися до місця призначення без пригод. Доставивши вантаж, залишилися в Ходейді, разом із групою радянських фахівців майже рік брали участь у спорудженні портового господарства, виконали дуже великий обсяг робіт. Там, зрозуміло, і Новий рік зустріли – вперше так далеко від Батьківщини.
У Ходейді стояла спека за 50 градусів при високій вологості повітря. Справжня сауна! Ну, а ми, зрозуміло, накрили стіл для екіпажу. І найбільшою цінністю на столі була звичайна питна вода. Її довозили фелахи на караванах верблюдів з далеких гірських джерел. Ми-то її закуповували в необхідній для себе кількості, а от місцеві жителі, які не мали зайвих грошей і знемагали від спраги, були змушені або збирати дощову воду (а дощі в тих місцях вкрай рідкісні), або ж і ще гірше, пили морську воду.
І от, буквально перед новим 1960 роком судно з водою, у межах 300 тонн прісної води, прибуло спецрейсом з Радянського Союзу – вода була необхідна для нормальної роботи копра, що використовувався при монтажі причалів. Було суворе розпорядження від начальства воду заощаджувати, наліво-направо не роздавати. Але як же ми мали чинити, коли місцеві виснажені жителі, побачивши судно з водою, вишикувалися в довгу чергу з банками-склянками? І я дав наказ на видачу води... Пам’ятаю, потім в екіпажі жартували: ну, добрий Дід Мороз, подарунки єменцям приніс. І за новорічним столом ми піднімали тости за те, щоб ця убога країна розцвіла...
Потім, уже в наступному році, представники комісії з Москви, дізнавшись про таку щедрість до єменців, улаштували мені добрячий прочухан. Ну все, вважав, скинуть з командирського поста. Але – пронесло. Гадаю, розібралися й нагорі, що ми, радянські люди, не могли вчинити інакше, не мали права проходити повз біду. А потім прийшла звістка про присвоєння мені, 33-річному шкіперові баржі, звання Героя...
– А який Ваш подальший трудовий шлях?
– Восени 1960-го повернувся на Дунай. В 1965-му закінчив судноводійське відділення Київського річкового училища. Двадцять п’ять років був капітаном на різних суднах, з них понад 10 років – на судні «Лиля Карастоянова». Судно, що носило раніше назву «Ялпуг», перейменували на честь відомої болгарської журналістки, яка під час Великої Вітчизняної війни воювала в партизанському загоні Олексія Федорова і загинула в бою. Довелося мені бути й представником нашого пароплавства в Румунії, Угорщині. До речі, там Нового року, як такого, не відзначають, віддаючи перевагу Різдву. А напередодні Різдва, наскільки пам’ятаю, як тільки ми перетинали кордон цієї країни, усюди були запахи смажених поросят – це одна з угорських різдвяних страв... У мене залишилося багато друзів у цих країнах, як правило, і сьогодні шлють листівки, вітають з Новим роком. І це, звичайно, скрашує життя, адже вже 8 років минуло з тих пір, як не стало моєї коханої дружини.
Але, сподіваюся, на Новий рік родини моїх дітей приїдуть до мене. Якщо пощастить, прибудуть і сини, племінники, онуки, які пішли моїм шляхом і присвятили своє життя флоту. А я, звісно, обов’язково підніму склянку із чистою водою – на згадку про Ходейду. І порадію за єменців – адже сьогодні ця країна багато в чому завдяки допомозі нашої, у ту пору великої, держави – Радянського Союзу – цілком змінилася...
