(подорожні нотатки однієї приватної поїздки)

У районному центрі Болграді, який в ці дні відзначає своє 190­річчя, є вулиця, що носить ім'я «25 Серпня». Це дата визволення міста від німецько­фашистських загарбників у 1944 році. В цей час і в цьому місті закінчився бойовий шлях мого батька Сергія Павловича Гряда. Дивізія пішла далі на захід, а він залишився тут із прикордонним загоном. Залишився назавжди… Нащадок кубанських козаків пустив коріння на землі древнього Буджаку, створив родину, виростив дітей, поріднився з місцевими мешканцями, тут же й похований у гагаузькому селі Олександрівка. Час від часу я приїжджаю сюди вклонитися батьківським могилам.

Виїхали майже вночі. Призахідне сонце ще світило, але спека дня не слабшала. Навіть близькість моря не розбавляла її прохолодою. Закінчувалася п'ятниця, і щільний караван автомобілів повільно просувався через Кароліно­Бугаз і Затоку. Але вже за Білгородом­Дністровським шлях був вільний і яскраво освітлений повним місяцем. Та так, що добре були видні соняшники у пришляхових полях, комбайни, що рухалися по нічних дорогах до нових жнивних місць, а перспектива шосе проглядалася майже до обрію.

Дорога хороша не тільки швидкістю та відсутністю негараздів, але й гідним співрозмовником, яким виявився мій гагаузький родич. Зазвичай мовчазний і занурений у справи, зараз він був зайнятий тільки дорогою та з захватом розповідав. Молодий, грамотний, енергійний, навчений бізнесу в капкраїні, він представляє нову генерацію підприємців, що ладнають справу на перспективу, один із тих, для кого добра репутація – категорія економічна. Так, у безупинній розмові багато про що, дісталися ми до «кінця географії» – відтинку дороги між Новоіванівкою та Олександрівкою. Ці десять кілометрів на межі між Арцизьким і Болградським районами – випробування крутіше за митницю: тут «огляд» кожні 2­3 кілометри, тобто доводилося виходити з автомобіля і йти оглядати дорогу. Поки проходив черговий «огляд», я дослухалася до дзвінкого скрекотіння цикад, наповнюючи легені пахощами трав'яного коктейлю.

Я степова людина. Моя любов до степу зростала разом зі мною. Вібруюча полуденна спека, гарячий пил, у якому тонуть босі ноги, запах безсмертників, динь, соняшників, нічні хори цикад… Усе це нестиранна роками частина мого дитинства. Усвідомлення цього прийшло тільки у зрілому віці. Моя знайома, що переселилася за океан до Північної Дакоти, написала: «навкруги сумовитий степ». Я не погодилася й відповіла: «Одноманітність степу оманлива. Степ не такий очевидний, як ліс, гори, океан. До нього потрібно дослухатися. Його треба чути! Він споріднений із людським характером – непомітним, але змістовним, стриманим, але мужнім. Як терпляче переносить він безводдя, спеку, посушливі вітри! І як вдячно відгукується на вологу. Не тільки на зливу, а просто вологу – ранкову або вечірню. Скільки разів ми спостерігаємо протягом літа ці метаморфози. Виснажений спекою та безводдям, степ обар­влюється в безжиттєві коричнево­сірі тони, і видається – все: вимер, загинув! Але варто пролитися хоч одному випадковому дощику, як раптом зазеленіє, заколоситься, зацвіте, немов тільки цього й чекав. А скільки в ньому пахощів! Терпкий полин, медвяний лопух, п'янкий буркун, летуче­свіжа конюшина… Але навіть якщо жаданий дощ не пролився, щойно тільки опуститься стомлене віко вечірнього сонця й повіє легкою прохолоддю, аромати степу змішують свій чудовий солодкаво­гіркуватий коктейль».

Ці краї в Бессарабії аграрна наука називає «зоною несталого або ризикованого землеробства». Опускаючи в землю насіння, тутешній селянин ніколи не знає, яким рясним а чи вбогим буде плід. Точно він знає тільки одне – природа може посміхатися або гримасувати, дощі можуть пролитися або оминути стороною, але найбільше проллється його гіркого поту, перш ніж дозріє колосся, качан, соняшник, виноградне гроно. Може бути, це й визначило особливість бессарабського характеру – небагатослівність, завзятість, деяка скупість, яка виправдана тягарем праці та непередбачуваністю результату. У цьому характері, як і в степовому пейзажі, тільки позірна одноманітність.

…Сільський двір від ранку закипає звичними справами. Тут на кожну пару рук заняття найдеться. Свої турботи й у семирічної Сашеньки – вона опікує п'ятьох каченят, від яких відмовилася мама­качка. Міська дівчинка діловито перевіряє годівниці, збирає яйця в курятнику, клопочеться про цапеня, повернуте зі стада на лікування. Коли ранковий раунд робіт завершено, родина збирається за столом. Моя сестра вчителька. Понад тридцять років вона навчала дітей грамоти. Їй дісталися найважчі початкові класи, коли малята з гагаузьких сімей не тільки літер, але й російської мови майже не знали. Щоб бути зрозумілою дітям і розуміти їх – вивчила нелегку для слов'янина мову. Нині чимала частина дорослих мешканців села – її колишні учні. Разом із чоловіком, що пропрацював багато років головним інженером у місцевому колгоспі, вони виростили трьох дітей. І от сьогодні всі зібралися – діти, онуки. Наше спілкування пронизане радістю. Вона присутня в усьому – у тому, як і про що говоримо, як подаємо одне одному помідор або яблуко, з якою любов'ю звернені погляди до однорічного Женечки.

Субота в селі – день особливий: можна відвідувати могили предків. Готуємося до такого візиту й ми. З найближчої галявини сестра приносить оберемок квітучих безсмертників. Поки сплять малята, ми сидимо в тіні під дозріваючими гронами вино­граду, перебираємо квіти, плетемо віночки і згадуємо. Найчастіше в наших мемуарах присутні батьки. На схилі віку вони полишили міську квартиру та переселилися до старшої дочки. Тут же й спочили на тихому сільському цвинтарі. Згадалося прощання з мамою. До засніженого села, відрізаного взимку навіть від найближчого районного центру, і дістатися­то було великою проблемою, не те щоб квіти добути для надгробку. На мою втіху питання розв'язали сільські жінки. Вони приходили в темному вбранні, з­під похмурих своїх хусток діставали гілочки квітучої герані – рожеві, червоні... Ішла мама в останню путь, прибрана в запашну герань. Ось він – Степ! Ось його скромні та своєчасні квіти!

Сьогодні життя села інше. Змінилася термінологія: немає колгоспу, планів, трудоднів; є пайовики, орендарі, приватні підприємці. У пейзажі села не можна не помітити двох новинок – позолочений купол над новою церквою та вишку­ретранслятор, що забезпечує сталий мобільний зв'язок. Крок уперед – крок назад… Який із них куди? Не все однозначно. Запитую у родичів – чи споруджуються в селі будинки? Так, але якщо раніше їх будувалося по 3­4 на рік, то за останні десять років з'явилися тільки два нові. Бачила я й занедбані розвалені будівлі, і більше ніж наполовину висохлий колгоспний ставок, у якому колись розводили рибу, і здичавілий колгоспний сад… Згадалися 70­ті роки тепер уже минулого століття, коли колгоспи з допомогою держави будували не тільки молочно­товарні ферми, кормосховища, мехтоки, але й палаци культури, школи, дитячі садки, дороги. У той час виходила й об'їздила я чимало цих степових доріг у пошуках своїх героїв. Я не тільки писала до районної газети про їхні трудові досягнення, але й заряджалася їхньою життєвою енергією, мені подобалися їхні нехитрі, соковиті жарти, їхня завзятість, прихильність до національних традицій. Їм завжди жилося нелегко. Сьогодні й земля та ж, і турботи ті самі, але кому «нести печаль свою»? Як і в інші складні періоди історії, увесь тягар проблем лежить на їхніх селянських плечах. І несуть вони цей тягар, кому на скільки сил вистачає.

Вночі перед поверненням не спиться. Обережно вибираюся на город і завмираю, зачарована тишею та місячним світлом. Цикади вже змовкли. Дихати намагаюся тихо, щоб не втручатися в цю об'ємну, пульсуючу, велично­первозданну тишу. І в цьому нічному одкровенні природи чи то усвідомлюю, чи то відчуваю, чи то всотую просту істину буття, до якої Праця, Хліб, Мир, Радість уписані першим рядком.