5 вересня на фестивалі було показано виставу Казанського російського великого драматичного театру імені В. І. Качалова «Квадратура круга» за п'єсою Валентина Катаєва.
«То чому не посміятися над тим, що видається смішним?» – співають артисти Казанського російського драматичного театру на початку вистави, поставленої режисером Олександром Славутським. І цей рядок, проспіваний під хвацьку мелодію, налаштовує глядача на легке сприйняття, так би мовити, «ранньорадянської комедії становищ», або водевіля, як визначив жанр сам автор. Глядач протягом трьох годин цілком може дозволити собі абстрагуватися від революційноромантичного, ідеологічного антуражу вистави й одержувати задоволення від безтурботного одеського гумору, який артистам «таки так» удалося передати, від режисерських і акторських знахідок, якими вистава простотаки «напхана». Іншому театру їх вистачило б на десяток постановок.
Сюжет цілком водевільний: Вася й Абрам, що мешкають в одній невеликій кімнаті, одружуються в один день – перший з Людмилою, доброю й не надто розумною міщаночкою, другий – із Тонею Кузнецовою, емансипованою, ідейно витриманою дівчиною комісарського типу. Друзі не попередили один одного про зміну свого сімейного стану. Квартирне питання вирішується простим поділом квадратних метрів навпіл за допомогою крейди. Незабаром з'ясовується, що друзі обрали в супутниці життя не тих дівчат. Вася поступово починає звіріти, коли молода дружина напихає його котлетами й називає «котиком». Абрам же розуміє, що йому потрібна дружина, яка вміла б бодай штопати діру на штанах, тоді як Тоня володіє винятково знаннями в галузі політекономії. Зрештою молоді люди «міняються дружинами», дійшовши висновку, що кохання важливіше за комсомольську етику, і в цьому сенсі їх скоростигла реєстрація шлюбу справді виявилася «поступкою дрібній буржуазії».
П'єсу написано 1927 року. НЕП іще квітне, й Катаєв може від душі хохмити на тему молодіжної ідеологічної романтики (наприклад, над тим, чи етично члену ВЛКСМ цілувати ручку безпартійній товаришці), міркувати про те, що кохання ламає ідейні та класові бар'єри й вище за будьяку ідеологію. Але вже через рік почнеться перша п'ятирічка, індустріалізація й колективізація, і питання про те, що етично й неетично, буде вирішене остаточно, причому не самими молодими людьми, а їхнім «вождем усіх часів і народів». Тому Катаєв у «Квадратурі» мовби прагне «насміятися» на всю решту життя, ніби передчуваючи, що скоро почнуть саджати навіть за анекдоти, а гумор трансформується в санкціоновану згори політичну сатиру. Можливо, цю історичну проблематику видно тільки з позицій нашого часу, і Катаєв про це зовсім не думав, а просто щосили пустував, звідси перебільшений комізм і навіть пародійність п'єси.
«Квадратура круга» – це синонім нерозв'язаного завдання, в даному разі питання про те, чи сумісна правильна «пролетарська» любов з міщанським побутом, а чи вона мусить базуватися на міцній основі «Короткого курсу ВКПб». І чому так буває: «порозуміння є, поділ праці є, загальна політична платформа та соціальне походження є, робочий контакт – є, а водночас у любові – повний крах, і все виходить так «неетично», коли зовні якраз усе етично»? Через десяток років за одну постановку такого питання Катаєв загримів би зовсім в іншу квадратуру – тюремної камери або табірного барака, а поки що… Поки що вони молоді й голодні, вони з легкістю вирішують квартирне питання, проводячи крейдою риску по підлозі, у них замість обіднього стола – козли, а замість дивана – лава, поцуплена з Чистих ставків. Вони люблять життя більше за політекономію, і, здається, ніколи не пролунає лиховісний нічний шелест шин чорних «воронків»…
Увесь акторський «квадрат» вистави (Вася – Ілля Славутський, Абрам – Марат Голубєв, Тоня – Ельза Фардеєва, Людмила – Олена Ряшина) дуже хороший і ґрунтовний. Разом із прекрасною сценографією Олександра Патракова, це каркас. Залізна Тоня – «товариш Кузнєцова», на якусь мить скидає ідейну маску й перетворюється на нормальну російську жінку, що жадає любові та простого людського щастя. Ці моменти у виставі дорогоцінні, бо тут уже немає водевільності, а є саме життя. Особливу симпатію викликає поет Омелян Чорноземний, що вічно шукає місця ночівлі та вічно нав'язує слухачам свою приречену на безвість суїцидальну поему «Візник». У виконанні Миколи Чайки цей персонаж не сприймається однозначно пародійно. У ньому натяк на типову неприкаяність поета на Русі, можливо, навіть якийсь зв'язок із булгаковським Іваном Бездомним із «Майстра та Маргарити», тим більше що персонажі – сучасники.
Чудово, що Казанський театр обрав «Квадратуру круга» для фестивалю в Одесі. У будьякому разі одеський глядач це зрозумів і оцінив. Зрештою, чому б просто не посміятися над тим, що видається смішним? Тим більше що сьогодні сміятися можна над чим завгодно.
