3 часів заснування Запорозької Січі одним з перших гетьманів Дмитром Вишневецьким (Байдою) у середині ХVІ століття і до її поруйнування Катериною ІІ та створення Чорноморського козацького війська (друга половина ХVІІІ століття) історія нашого краю була тісно пов’язана з таким унікальним явищем, як українське козацтво. Сюди степові лицарі не раз ходили визволяти своїх побратимів, захоплених у полон турками і татарами та заточених у фортецях Очаків, Хаджибей, Аккерман, Бендери, Кілія, Ізмаїл. Повз ці береги проходили флотилії «дубків» і «чайок», коли козаки вирушали в морські походи на Трапезунд, Синоп, Варну, Стамбул. У складі російських сухопутних військ та однієї з ескадр Чорноморського флоту під загальним командуванням генерал­майора, а згодом віце­адмірала Йосипа де Рибаса козаки брали найактивнішу участь у визволенні краю від турків під час кампанії 1789 – 1794 років.

Адмірал поважав і цінував козаків за їхню сміливість, розсудли­вість, хороший військовий виш­кіл, знання місцевості, особливо судно­хідних фарватерів в гирлах Дунаю, Дністра, Південного Бугу та на Дніпро­Бузькому лимані. Приятельські стосунки склалися у нього з отаманом, підполковником, а згодом і полковником російської армії Головатим, якого де Рибас, чи то під час бойових дій, чи на штабних нарадах, величав однаково шанобливо Антоном Андрійовичем.

На початковому етапі похо­ду до дунайських берегів головно­командувач російської армії князь Потьомкін доручив де Рибасу захопити острів Березань, де була невеличка, але добре укріплена, повна гармат фортеця. Де Рибас надіслав кур’єра до козачого стану. За годину до штабу з’явився високий, кремезний, легкий у рухах отаман Головатий. Він був у м’яких саф’янових чобітках, си­ньому кетмені, смушковій шап­ці. Шабельні піхви вигравали карбу­ванням і коштовним камінням. Привітавшись, посміхнувся у чорні розкішні вуса:

– Як у князя, значить, питимемо малинову воду?

Де Рибас засміявся і відповів у тон:

– Я вам запропоную винятково слабкий напій, Антоне Андрійовичу. Він пропалює залізо і розчиняє мідь, а тому годиться лише для пиття.

Адмірал розстелив на столі власно­руч виготовлену карту гирла Дніпро­Бузького лиману з островом включно.

– Фельдмаршал наказав взяти цей острівець у турків, – сказав де Рибас.

– Візьмемо, якщо віддадуть.

– А чи віддадуть?

– Якщо сердито попросимо.

Так змалював цей епізод у романі «Де Рибас» відомий одеський письменник Родіон Феденьов.

А наступного штормового листо­падного дня два десятки ко­заць­ких «дубків» під команду­ван­ням Головатого, прикриті гармат­ним вогнем п’яти галер і трьох фре­гатів, очолюваних де Рибасом, висадили десант, який вправно, без великих втрат зі свого боку, захопив стратегічний об’єкт, що відкривав водний шлях до Хаджибея. На милість переможців здалися кілька сотень солдатів гарнізону фортеці разом з двобунчужним пашею. Козакам також дісталися 21 англійська гармата, чимало стрілецької та холодної зброї, мінні погріби, вщент заповнені поро­хом, а ще – дві тисячі четвертей борошна.

Аби турки знову не захопи­ли Бе­резань, на пропозицію Головатого його кіш лишився зи­мувати на острові до активних весняних військових дій. Де Рибас був приємно здивований козаць­кою хазяйновитістю, коли, під час чергового візиту до них, його нагодували печінкою з часником, карасями у сметані та шпундрою – кабанячою грудинкою у буряко­вому квасі.

– У піхотних полках і каші раді, а у вас такі яства.

– У плавнях добуваємо, – відповів Головатий, – учора двох кабанів взяли…

В усіх наступних діях, пов’я­­за­­них з військовими операціями російської армії проти турків у Пів­­нічно­Західному Причорно­мор’ї, Придунав’ї та Дністров­сько­му басейні, чорноморські коза­ки, очолювані отаманами Голо­ватим, Чепігою та Білим, брали найактивнішу участь. При­чому відзначалися вони як у сухопутних, так і водних фазах штурмів фортець Хаджибей, Аккерман, Бендери, Кілія, Ізмаїл, взятті Кишинева та Каушан. Недаремно в рапорті на ім’я фельдмаршала Потьомкіна про захоплення, зокрема, Хаджибея де Рибас під­креслив:

– Справедливу похвалу від­даю війську вірних чорно­морсь­ких козаків і особливо предво­дитель­ствовавшому оними пану полковнику і кавалеру Чепі­зі, який ударив по неприятелю, що втікав із замку і слободи; полковнику і армії капітану Білому; хорунжому, армії поручику Олексію Височину; старшинам: армії прапорщику Павлу Лисановичу і Василеві Левенду; осавулу і армії прапорщику Тимофію Чайковському; хорунжому Іванові Сербену; хорунжому, ар­мії прапорщику Андрію Білому. На завершення всього визнати повинен, що у все продовження експедиції сеї у доставці снарядів, провіанту та в багатьох інших потрібних випадках велике я мав посібництво від армії підполков­ника і кавалера Головатого, якого особливо препоручити Вашому Ви­сокопревосходительству осмі­лююсь.

Осідлі козаки з майбутніх по­селень Усатового, Нерубай­ського, Холодної Балки, Пересипу були серед перших будівничих нового міста Одеси і порту, серед перших хліборобів у дикому, потоптаному копитами ще з часів древніх римлян і персів Буджацького степу. Одне за одним у його гли­бинах, де багато століть лиш хвилями перекочувався гривастий ковил, почали розростатися села: Ко­зацьке, Білолісся, Шкандиба, Нерушай, Плахтіївка, Мирнопілля, Кирнички…