Втім, ніякої цілини на час нашого прибуття до Кустаная вже не було. Дзвінка назва залишилася. Народ і преса ще довго називали бійців студентських будівельних загонів цілинниками. До початку 70х Північний Казахстан був цілком розораний, існували укрупнені радгоспи (радянські господарства). Ми були першими посланцями Ізмаїльського педінституту, але до будівельниківстудентів місцеві жителі вже звикли. Ставлення було стриманопривітним. До речі, корінні жителі (росіяни, казахи, заслані перед війною німці) особливою емоційністю не відрізнялися.
Ректором ІДПІ на той час був Іван Петрович Никифорчук. Людина бувала, фронтовий розвідник, він реально дивився на речі, а тому дуже сумнівався у будівничих талантах майбутніх гуманітаріїв. За формуванням будзагону спостерігав без особливого ентузіазму, мовляв, поживемо – побачимо.
Відправленням займалася наша «мати Тереза» – Надя Русева, секретар комітету комсомолу інституту. Сьогодні Надія Василівна Кічук – професорка цього ж вузу. Сесію складали достроково, пишалися новенькою формою захисного кольору, настрій піднесений, плани – наполеонівські.
Увесь розмах будзагогнівського руху відчули в дорозі. Ешелони, поїзди зі студентами йшли на північ і на схід СРСР. Про закордонні тури тоді і не мріяли, зате ми одержали унікальну можливість вивчити географію не за картою, при цьому добре заробити. Рідкісний випадок поєднання романтики та фінансових інтересів.
Згадуються юнацькі рядки, написані сорок років тому біля споруджуваного корівника у степу:
Все литературные потуги
Показались мне ненужными там вдруг.
Нам раствором разъедало руки,
И «бычок» пускали мы на круг.
А романтика была, наверно…
Только было нам не до нее.
В баню не попал – вот это скверно,
Почта не пришла – всем не житье.
Командиром інститутського будзагону поїхав Боря Зотов – молодий комуніст, як він з гордістю підкреслював, хороший, добрий хлопець, спортсмен, який встиг перед вступом до інституту попрацювати на заводі. Іван Ніколаєв, наш ленінський стипендіат, був представником інститутського комітету комсомолу на цілині, але працював нарівні з усіма, а то й більше. Який же болгарин не любить будівництво!
А загалом будзагін – це було щось! Молоді, сил не міряно, ми відчули себе «при ділах», господарями життя, багато хто вперше заробив трудову копійку. Той випадок, коли Центральний комітет комсомолу країни спрацював на славу. А, можливо, все було простіше та конкретніше: нам дали можливість заробити і «випустити пару»? Нехай тепер розбираються соціологи…
По дорозі назад навіть «менти» оглядали підпилих, щасливих студентів схвальними поглядами.
…Бачимося все рідше, але свою комсомольську поїздку в тепер уже близьке зарубіжжя, згадуємо завжди з теплотою.
