Домашні війни

Тему насильства у сім’ї, де знущаються з жінок і дітей, ми порушували не раз. Існують громадські організації, соціальні центри, де жертви насильства одержують допомогу психологів та юристів. Проте є категорія людей, які також потребують захисту. Але зазвичай, поки не трапляється щось страшне, від їхніх скарг просто відмахуються…

Нещодавно до редакції газети звернулися літні інтелігентні чоловік і жінка з Одеси – подруж­жя А. Вони розповіли про труднощі у взаєминах з молодшим сином, який живе разом з ними в одній квартирі на вулиці Олександра Невського. Хлопцеві вже за тридцять, але професії та постійної роботи у нього немає. Батько, який закінчив колись інститут кінематографії та багато років пропрацював на Одеській кіностудії, не раз намагався прилаштувати сина як освітлювача у кінознімальні групи. Але тому робота швидко набридала. За словами батьків, синові набагато цікавіше проводити час із подругою, яка також не вирізняється особливою працьовитістю, зате має велику пристрасть до алкоголю. Періодично молодик приводить подружку додому. Вона живе з ним тиждень­два, потім зникає на якийсь час, потім знову з’являється. Під час п’яних дебошів, які влаштовують «діти», старі, за їхнім власним визнанням, бояться виходити зі своєї кімнати, бо поведінка молодих людей стає неадекватною.

Єдині джерела існування сина та його «дами серця» – пенсії батьків. На дві тисячі гривень, половина з яких іде на оплату комунальних послуг, фактично живуть чотири дорослі людини. Точніше, існують впроголодь. Купити якісь речі або навіть ліки іноді просто немає на що.

– Ми одного разу звернулися до дільничного. У результаті сина оштрафували, але, по суті, покарали нас, бо штраф змушені були оплатити ми зі своєї пенсії, – говорять А. – Просили, щоб дільничний поговорив з ним, налякав його, пригрозив примусовим лікуванням та ізолював від співмешканки, яка, як ми розуміємо, збиває сина з нормальної дороги.

– Постійно телефонувати або приходити, «лякаючи» тридцятирічного неробу, займатися його моральним вихованням – на це у мене просто немає часу, – пояснює дільничний інспектор. – Я пропонував батькам, щоб вони під час чергової п’яної оргії, яку влаштує їхній син, викликали наряд міліції. Тоді можна буде зафіксувати правопорушення і хоч на якийсь час ізолювати дебоширів. Або хоч би заяву написали і не забирали її наступного дня. Інакше у мене немає жодних підстав вживати заходів ні до їхнього сина, ні до його співмешканки.

У цьому випадку дільничного зрозуміти можна. У нього, як і у кожного з його колег, сотні та сотні людей з так званого підоблікового контингенту, серед яких – особи, що мають непогашену судимість, умовно­достроково звільнені. Можна зрозуміти і батьків, які бояться своїми заявами відправити сина за ґрати. А він, розуміючи свою безкарність, спиваючись і деградуючи, стає усе агресивніший і безжалісніший до них…

Ситуація ця не поодинока. Такі історії, коли літні батьки зазнають жорстокого поводження з боку своїх дорослих дітей, на жаль, часті. Ця проблема, до речі сказати, уже давно актуальна і визнана в усьому світі.

Потерпілі не завжди можуть звернутися по допомогу, бо бояться помсти родичів, не вірять у силу закону або просто жаліють своїх мучителів. У найкращому разі скаржаться сусідам, але ті теж бояться або не бажають втручатися в чужі сімейні справи.

В нашій державі не створена система допомоги людям похилого віку, які зазнають домаш­нього насильства. Навіть у тому разі, коли стосовно домашнього тирана порушено кримінальну справу, часто жертві доводиться після винесення судом вироку, не пов’язаного з позбавленням волі, перебувати з ним під одним дахом. Можливо, суспільству вже час серйозно задуматися над цією проблемою, створивши спеціальну структуру, яка реагувала б на тривожні сигнали літніх людей і подавала б їм всебічну допомогу, зокрема юридичну. Тим більше що ніхто від подібної ситуації не застрахований. Адже молоді все одно колись стануть старими…

Выпуск: 

Схожі статті