Передувала цьому серйозна підготовча робота. Насамперед, вивчили вже наявний досвід організації такого виробництва в сусідньому Арцизькому районі і навіть у Польщі, де подібне вже давно не новина. І переконалися: справа варта уваги, взаємовигідна і для виробника, і для потенційного покупця.
Під лінію було знайдено відповідне приміщення, у якому вільно розміщуються тепер і сучасне устаткування, і сотні мішків з готовою продукцією. Сировину заготовляли заздалегідь. Солому – у період збирання. Добре, що віддавали її з дорогою душею – лише бери. Виноградну лозу – після підрізування. Йшли й інші відходи сільськогосподарського виробництва – лушпиння соняшнику, крім того й очерет. Вже за перші два з половиною місяці роботи підприємства було реалізовано понад 15 тонн брикетів – цього палива, що швидко стало популярним серед населення. Його ціна людей влаштовувала цілком: 1,20 грн за кілограм брикетів або 50 грн – мішок. Інакше кажучи, 500 гривень на кожній тонні заощаджував покупець, який віддав перевагу не вугіллю, а паливуальтернативі. Непогано йшла торгівля дмитрівськими брикетами і на Татарбунарському ринку, куди також вивозило свою продукцію підприємство.
Відповідає за весь виробничий процес Микола Кічук – житель Дмитрівки. У цій справі зараз він вже набив руку. Але ж ще недавно «таксував» в Одесі, щоб забезпечити свою родину. Згадує про це Микола без особливого задоволення. Мало того, що працювати доводилося з п'ятої ранку до півночі, так ще й не без присутності ризику: хто його знає, що за пасажир у тебе на задньому сидінні? В Одесі всіляке буває…
Але повернувся до своєї неповторної Дмитрівки – і начебто повітря свіжого ковтнув. Родина, діти поруч. І робота до душі є. Що ще треба? Є в Кічука й непогані плани щодо розвитку, вдосконалення виробництва.
Микола остаточно переконався: нічого немає ріднішого та ближчого за рідний дім, своє село.
