Коли напередодні Дня Перемоги вчителька історії питає в класі, хто розповість про Велику Вітчизняну війну, я підіймаю руку. Мені є що розповісти. Мій прадідусь Захар Карпович Запорожець брав участь у бойових діях Другої світової війни. Він воював три роки. Дійшов у 1945му до Берліна. Для нашої сім’ї він – ГеройПереможець.
На жаль, я не бачила свого прадідуся, він помер, коли мене ще не було на світі. Але в нашій родині його пам’ятають і згадують. Мені про нього розповідали і мати, і бабуся, і прабабуся.
Захар Карпович народився і виріс у селі Сабатинівка Кіровоградської області. В 1941 році село було окуповане румунами. 17річного Захара хотіли відправити до Німеччини. Хлопець усіляко намагався уникнути цієї лихої долі. Знаючи, що окупанти не чіпають одружених чоловіків та жінок, хлопець взяв шлюб зі своєю дівчиною Ганною. У парі вони прожили 45 років.
Захар Карпович за участь у бойових діях нагороджений багатьма орденами і медалями. Та найчастіше він згадував не військові дії, а епізод, що стався з ним, коли був полоненим. П’яту добу німці гнали радянських солдатів у табір. Виснажені, знесилені, голодні та обідрані полонені не в змозі були долати кілометри. Багато які по дорозі падали і їх фашисти тут же пристрілювали. Коли залишилося до місця призначення лише 500 метрів, знесилений і вражений хворобою шлунку прадідусь впав на землю. Побачив, що німець направив на нього дуло автомата. Він подумав, що прийшов його час смерті. Але німець пильно подивився на солдата, опустив зброю. Натомість простягнув прадідусеві таблетку. Як потім він пригадував: пігулка була великого розміру, кругла і біла. Він засумнівався: випити чи не випити? Вирішив, що край – один, отож випив. Через певний проміжок часу біль втамувався. Таким чином він залишився живим і трохи підлікувався.
Із табору полонених прадідусь утік зі своїм товаришем. Але не забував доленосного випадку і завжди дякував невідомому німецькому солдату за врятоване життя. Та і потому на фронті жодна куля його не взяла. Я також вдячна тому німецькому солдату, що зберіг прадідусеві життя. Мабуть, це один з небагатьох випадків на війні і його можна віднести до розряду унікальних. Мені хотілося розповісти саме про нього, бо цей випадок вселяє віру у добрі людські взаємини навіть на війні.
По війні прадідусь переїхав із сім’єю у село Осички Савранського району. У 50х роках тут організовувалася МТС, а він дуже хотів працювати на комбайні – вирощувати та збирати хліб. Захар Карпович пережив тяжкі голодні часи, на його очах з голоду помер його батько. Тому він хотів бути хліборобом. Його мрія здійснилася, більше тридцяти років прадідусь працював у місцевому колгоспі і вирощував хліб.
