Віхи минувшини
- 1548 р. – перша письмова згадка про Рені.
- 1816 р., 18 грудня – засновано Ренійський карантинний порт.
- 1821 р. – Рені одержав статус міста.
- 1828 р., 27 травня – Російські війська переправляються через Дунай з метою визволення братніх слов’янських народів від Османського ярма.
- 1858 р. – освячення СвятоВознесенського собору на центральній площі міста.
- 1877 р. – побудовано залізницю Бендери – Галац, яка проходить через м. Рені.
- 1915 р., 9 листопада – Рені відвідує останній Імператор Росії Микола Другий.
- 1917 р., листопад – встановлення Радянської влади.
- 1920 р., 28 жовтня – приєднання Бессарабії до Румунії.
- 1940 р., 28 червня – радянські війська ввійшли на територію Бессарабії.
- 1940 р., 11 листопада – утворено Ренійський район.
- 1941 р., 22 червня – початок бойових дій на Ренійській ділянці Дунайського рубежа.
- 1944 р., 25 серпня – визволення Ренійського району від німецькорумунських загарбників.
Сьогодення: координати перетворень
- Здано в експлуатацію другу чергу Лиманської загальноосвітньої школи.
- Споруджено новий будинок для районного Центру зайнятості.
- Укріплено ренійську ділянку дамби вздовж Дунаю, що захищає від затоплення в період повені.
- Розпочато роботи з будівництва електростанції на сонячних батареях.
- Зроблено ремонт пологового відділення Центральної районної лікарні.
- Побудовано 4 нові дитячі майданчики.
- Для дошкільних закладів придбано меблі та устаткування на 215 тис. грн.
- Закуплено машину «швидкої допомоги» для довезення тяжко хворих до обласних клінік.
- Замінено котли в ЗОШ №1 і вікна в амбулаторії с. Лиманське.
Ровесник області
…Тільки тунель не cкінчається
Іван Мийня народився в січні 1932 року на тодішній території Румунії, у молдавському селі Картал – нині Орлівка Ренійського району. Йому було дев'ять років, коли о третій годині ночі родину – діда з бабою, батьків і двох крихітних сестричок підняв офіцер НКВС у супроводі місцевих «червоних активістів». Хтось із останніх, користуючись сум'яттям, поцупив батьківського кишенькового срібного годинника.
Серед найнеобхідніших речей, узятих із собою, мама чомусь прихопила похвальний лист Івана – за відмінне закінчення першого класу...
У тайзі, у маленькому селі Щука Парабельского району Новосибірської області ця грамота згодилася: з настанням холодів її порізали на смужки й заклеїли щілини у віконці.
Гримнула війна – батька забрали на трудовий фронт. Іван залишився за старшого. У свої 10 років він заготовляв дрова на зиму, а вона в Сибіру триває 9 місяців, і морози – до мінус сорока. Тоді була одна мрія – досита поїсти чорного хліба.
– Улітку нас, дітей, починаючи з другого класу, відправляли на поля – ми рвали колючий осот голими руками. Із 12 років я підробляв на Парабельській пристані. Уже під час незалежної України мені кілька років довелося оббивати пороги місцевих чиновників, доводячи, що я – учасник війни, трудового фронту…
Після Перемоги батькові дозволили забрати нас і перевезти до Кемеровської області. Тато працював на будівництві шахт. Незабаром пішов заробляти на шахти і я – прохідником. Бажав навчатися – вступив до технікуму… На батьківщину, до Бессарабії, я приїхав у віці 29 років, а невдовзі сюди переселився назовсім. Тоді в мене не було даху над головою, але, знаєте, це був найщасливіший період життя – я повернувся додому, до цього сонячного краю! В Орлівці, Новосільському, Плавнях у мене було багато рідні. Яке це було щастя – обнімати всіх!
Йому випало трудитися електриком у Ренійському порту, електромеханіком у колгоспі рідного села. Але більшу частину трудового життя – 27 років – Іван Васильович Мийня віддав залізниці. Його, радіомеханіка станції Рені, що забезпечує зв'язок, як солдата, піднімали в будьяку годину дня та ночі. Він розумів: без надійного та якісного зв'язку залізниця не може функціонувати.
Сьогодні Іван Васильович живе на околиці міста зі своєю дружиною Марією Василівною та дочкою Оленою. Син Сергій 12 років тому в пошуках кращої долі виїхав із родиною до Канади, де одержав громадянство і не шкодує – двоповерховий особняк, дві машини…
Як живеться ровесникові області сьогодні? На запитання відповіла «друга половинка»:
– Куди ж це годиться, щоб у Рені благенький карась був на ринку по 10 гривень?
– А пам'ятаєш, Маріє, як Жванецький сказав? «Уже видно світло наприкінці тунелю. Тільки от тунель не cкінчається!» – як завжди відбувся жартом Іван Васильович.
Відзначений Указом Президента України
На прохідній ВАТ «Виноградар» – величезне художнє полотно. Передгір’я Кавказу: з одного боку річечки в зелені гір сховався аул із мечеттю, на іншому березі – козацька станиця з куполами православного храму та великими виноградниками. Ці місця, де завжди жили по сусідству мусульмани та православні, – батьківщина Ахмеда Усамова.
Три десятки років Ахмед Алієвич живе та трудиться в Рені. Він очолив місцевий винпункт, коли на ньому працювало лише 18 чоловік. Сьогодні це потужне виноробне підприємство, яке не тільки закуповує сировину на переробку, але й має у своєму розпорядженні сотні гектарів власних виноградників найкращих європейських сортів. Виробництво виноматеріалів, підсобне господарство – тут життя вирує! Керівник ВАТ «Виноградар» Ахмед Усамов неодноразово нагороджувався податковою службою як один із основних платників до бюджету.
У скарбничці Ахмеда Алієвича багато нагород, почесних грамот. Але одну він цінує особливо. Торік Указом Президента України В. Януковича за багаторічну працю на благо українського народу славний син Кавказу Ахмед Алієвич Усамов нагороджений медаллю «20 років Незалежності України».
Що стосується мистецтва… Без нього немислиме виробництво. Навіть у підвалах, де зберігаються бочки з вином, можна побачити галерею полотен, що розповідає про історію розвитку виноробства в Бессарабії. Наземна ж територія Ренійського винзаводу прикрашена алеями троянд.
Наповнюють ринки вітамінами
Новосільське – найбільше в Ренійському районі село, більшість жителів якого говорять молдавською мовою. У місцевій школіліцеї, яка належить до сотні найкращих середніх навчальних закладів України, створено можливість навчатися будьякою з трьох мов – молдавською, російською, українською.
У цьому селі працює одне з найбільших і найстабільніших сільгосппідприємств району – СВК «Новосільське» під керівництвом депутата Ренійської районної ради Михайла Георгійовича Кокоша. Громадою чотири каденції поспіль керує сільський голова Михайло Миколайович Лучку – старійшина місцевого самоврядування.
Новосільське славиться своєю вітамінною продукцією – багато родин займаються тепличним господарством. З ранньої весни й до пізньої осені мешканці села постачають на ринки міст свіжі овочі, збираючи по два врожаї на рік.
Не можна не відзначити, що в Новосільському створено всі умови для позашкільної освіти дітей: тут працюють філія дитячої школи мистецтв, станція юних натуралістів і регіональний центр туризму та краєзнавства.
Мій дід – орденоносець
– Коли мій дід Михайло Іванович Долганюк працював у порту бригадиром укрупненої комплексної бригади № 2, я був хлопчиськом, – розповідає програміст Сергій Долганюк. – Пам’ятаю: увечері він приходив з роботи, умивався й лягав спати; рановранці він освіжався холодною водою та ішов на роботу. Так протікало усе його життя. Мій дід, який віддав порту 36 років, був раціоналізатором, який умів оптимально швидко організувати перевалювання вантажів – це я довідався вже пізніше із численних публікацій у газетах. В 1993 році він був відряджений до французького порту Руан – щодо обміну досвідом. За самовіддану працю, високі показники бригади нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора і Дружби народів.
Ми жили на вулиці Дунайській, за квартал від залізної дороги: у квартирі постійно стояв гул від поїздів, що проходили неподалік. Незважаючи на те, що порт розташований за містом, ми постійно чули звідти гуркіт і скрегіт металу – цілодобово кипіла робота. Сьогодні в нашому місті – дуже тихо. Шкода, що потенціал Ренійського порту не використовується…
А на згадку про трудові будні мого діда, який ось уже 20 років на пенсії, я зберігаю один з його численних вимпелів.
Зустрічає на порозі життя
42 роки пропрацювала в акушерськогінекологічному відділенні Олена Олексіївна Шелудченко. За ці роки разом зі своїм колективом вона зустріла на порозі життя 25 тисяч малят. Торік за багаторічну працю рішенням Ренійської міської ради О.О. Шелудченко була удостоєна звання «Почесний громадянин міста Рені».
