З радісним передчуттям члени краєзнавчої групи «Моя Одеса» вирушили на екскурсію Іванівським та Біляївським районами.

Перша зупинка – у селі Севери–нівці (Іванівський район), яке одержало свою назву на честь графа Северина Потоцького, власника великих земельних угідь на півдні України. Населений пункт незабаром після заснування набув статусу торговельного та перевалювального центру, через що під усім селом були прориті ходи та зроблені льохи, які служили складськими приміщеннями. Вважається, що за старих часів Северинівський ринок бачив і бранців, яких сюди привозили турки. Тут було багато постоялих дворів, поштових станцій, стаєнь, де можна було замінити коня. До нашого часу збереглася частина таких будівель, у яких зараз живуть місцеві жителі.

1806 року граф Потоцький тут побудував православну церкву. Та частина населення, яка сповідувала інші релігії, відвідувала костьол, синагогу чи мечеть.

Цікаво, що будинки у Северинівці пофарбовані в яскраві синій та зелений кольори. Досить незвичайно для нашого ока. І проблем з будівельним матеріалом у місцевого населення немає, адже в цій місцевості дотепер активно видобувається черепашник.

Якщо вірити авторові книжки «Зелений фургон» Олександру Козачинському, Северинівка під час громадянської війни була улюбленим місцем самогонників. Тут і знімався однойменний фільм. А також окремі епізоди фільму «Спрага».

Граф Северин Потоцький, чудовий господар та меценат, помер у Москві 1829 року. 14 днів його труну везли до Северинівки, де, відповідно до заповіту, він і був похований на місцевому цвинтарі.

Нам пощастило побувати на Фес–тивалі бринзи на бере–зі Ку–яльника, біля села Старої Еме–тівки (Біляївський район). Там пройшла дегустація – не лише бринзи, але й сметани, меду, вина, медовухи, яєць (навіть страусячих). Можна було купити молочних поросят, а також почастуватися смачним борщем і сушеними бананами.

У межах екскурсії ми побували в жіночому монастирі в ім’я ікони Божої Матері «Усіх скорботних Радість» у селі Білці Іванівського району. Море квітів, відремонтовані будинки, привітні черниці. Тепло зустріла нас настоятелька монастиря ігуменя Єлизавета. Українка за походженням, хімік–технолог за професією, жінка до 42 років працювала начальником виробництва на Санкт–Петербурзькому порцеляновому заводі. Але ось вже 11 років як вона постриглася в черниці і присвятила своє життя служінню Богові.

Село Білка, на території якого розташувався монастир, було засноване теж на землях графа Потоцького. Серед поселенців були працьовиті орачі, вмілі ковалі, лимарі, ткачі. Ці люди настільки упевнено стояли на землі своєї нової батьківщини, що 1933 року під час Голодомору жоден житель не помер.

Зараз населений пункт живе досить заможно. Селяни використовують близькість одеського При–возу, на якому продають бринзу, курей та рибу.

Завдяки ретельності нашої організаторки Ірини Бойко, викладачів вузів Антона Гриськова, Олени Попової, Оксани Ярмолович екскурсія виявилася дуже пізнавальною, такою, що запам’ятовується.