У березні минулого року в «Одеських вістях» була опублікована стаття автора цих рядків під назвою «Чи повториться в Сирії лівійський сценарій»? (№№ за 17 і 24 березня 2012 р.). Перш ніж відповісти на це запитання, спробуємо коротко проаналізувати зміни в ситуації в Сирії та навколо неї, що сталися за останній рік. На превеликий жаль, сьогодні громадянська війна в цій країні набула ще більших масштабів, ніж торік.
«Прем’єр» із Техасу
На сьогодні десятки тисяч сирійців загинули в жорнах цієї божевільної братовбивчої війни, сотні тисяч опинилися за межами вітчизни. Перетворюється на руїни країна древньої цивілізації, історія якої сягає IV тисячоліття до н.е. Згідно з даними правозахисних організацій, за два роки збройної конфронтації загинуло близько 70 тисяч чоловік, із них 50 тисяч – цивільного населення. За даними ООН, близько мільйона громадян Сирії полишили межі країни та стали біженцями. Ще близько мільйона стали переселенцями всередині країни. З 420 тисяч військовослужбовців збройних сил 50 тисяч дезертирували. За два роки війни Сирія зазнала матеріальних збитків у розмірі 80 млрд дол. Бойові дії вже поширюються на території Іраку та Лівану.
Війна точиться між урядовими військами і озброєною опозицією (близько 100 тис. бойовиків), включаючи іноземних, переважно арабських найманців із 18 країн, частка яких у складі озброєних формувань сирійської опозиції за різними даними складає від 40 до 60%. Озброєні банди найманців здійснюють акти насильства проти неарабських національних меншин, християн і тієї частини сирійських мусульман, яка не належить до сунітського напряму в ісламі. Християни, черкеси, вірмени, алавіти, шиїти і курди побоюються за своє фізичне виживання в разі перемоги радикальних сунітських ісламістів.
В умовах громадянської війни 8 травня 2012 р. в Сирії пройшли вибори до парламенту – Народної ради. В них взяли участь 51,26% від загального числа сирійських громадян, що мають право голосу. Перемогу на виборах отримав сформований правлячою Партією арабського соціалістичного відродження блок «Національна єдність», який отримав 183 із 250 місць у парламенті. На думку президента Башара Асада, результати голосування свідчать про підтримку більшістю сирійців наявного в країні державного ладу. Б. Асад неодноразово висував мирні ініціативи, пропонував припинити бойові дії та сісти за стіл переговорів, проте його пропозиції незмінно відкидаються опозицією, радикальна частина якої вимагає його безумовної відставки.
11 листопада 2012 року в місті Доха (Катар) після тривалих переговорів і напружених консультацій була створена Національна коаліція сирійських революційних і опозиційних сил (НКСРОС). Президентом Національної коаліції був обраний Ахмед аль-Хатиб, колишній імам мечеті Омейядів у Дамаску, який вважається помірним опозиціонером і виступає за переговори з Б. Асадом, за що зазнає нападок із боку радикальних угруповань опозиції.
До Національної коаліції увійшли Сирійська національна рада, представники Вільної сирійської армії, що складається з дезертирів зі Збройних сил Сирії, а також представники інших опозиційних угруповань. Невдовзі більшість арабських країн, а також США, Туреччина і країни Євросоюзу оголосили про визнання Національної коаліції «законним представником сирійського народу». 19 березня 2013 року на нараді НКСРОС у Туреччині тимчасовим прем'єр-міністром сирійської опозиції обраний Гасан Хітто – сирійський бізнесмен, емігрант, який останні 30 років проживав у США, у штаті Техас.
Спроби ООН і Ліги арабських держав (ЛАД) урегулювати сирійський конфлікт мирним шляхом досі не увінчалися успіхом. ЛАД, покликана розв’язувати конфлікти, що виникають в арабських країнах, проявила свою повну безпорадність. Ліга офіційно визнала легітимність НКСРОС, оголосивши до цього про невизнання легітимності режиму Б. Асада і призупинивши членство Сирії в ЛАД, місце якої усупереч статуту цієї організації посіла Національна коаліція. Алжир, Ірак і Ліван виступили проти цього рішення.
Велика гра
Основними спонсорами і постачальниками озброєнь для сирійської опозиції є Туреччина, Саудівська Аравія, Катар і Лівія. Беруть у цій справі участь і інші країни. Центральне розвідувальне управління США створило спеціальний «повітряний міст» для доставляння зброї та боєприпасів до Сирії. ЦРУ намагається контролювати розподіл озброєнь серед різних сирійських опозиційних формувань, стежачи за тим, щоб вони не потрапили в руки радикальних ісламістів, проте це не завжди вдається. У березні 2013 р. в Конгресі США посилилися заклики до президента
Б. Обами використати військову силу в Сирії та розширити допомогу опозиції, включаючи постачання озброєнь.
В ситуації навколо Сирії Вашингтон укотре продемонстрував політику подвійних стандартів. З одного боку, США заявляють про «непохитну рішучість» боротися з міжнародним тероризмом, з іншого боку, активно підтримують деякі екстремістські рухи, включаючи радикальних ісламістів. Замість непопулярної і обтяжливої прямої інтервенції Вашингтон вважає за краще використовувати ісламістів, що не заважає йому при цьому записувати їх до чорного списку терористичних організацій, як це було нещодавно стосовно чинного в Сирії «Фронту ан-Нусра».
Керівництво НАТО неодноразово заявляло, що без відповідної резолюції РБ ООН Північноатлантичний альянс не планує військове вторгнення в Сирію, проте вірити цим заявам немає серйозних підстав. Як відомо, Росія та Китай неодноразово заявляли, що не підтримають подібну резолюцію в РБ ООН. У травні 2011 р. Євросоюз ввів ембарго на постачання до Сирії озброєнь і бойової техніки, щоправда з «деякими послабленнями», які дозволяють постачання «несмертельного» військового спорядження. У лютому 2013 р. ембарго було продовжене ще на три місяці, проте вже через місяць Велика Британія та Франція зажадали його скасування. Хоча остаточного рішення ЄС щодо цього питання ще немає, держсекретар США Джон Керрі заявив, що адміністрація президента
Б. Обами не заперечує проти наміру Лондона та Парижа озброювати сирійську опозицію.
Найближчими союзниками Сирії є Росія та Іран, які постачають до цієї країни озброєння, боєприпаси та бойову техніку на цілком легітимних підставах. За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем світу (SIPRI), на Росію припадає 71% сирійських закупівель основних видів озброєнь, які включають бойові броньовані машини, танки, артилерійські системи, штурмові гелікоптери, бойові літаки, військові кораблі та ракетні установки. У 2012 р. Росія постачила сирійській армії озброєнь на мільярд доларів.
В територіальних водах Сирії в Середземному морі практично постійно перебувають російські військові кораблі. З 1971 р. в сирійському порту Тартус розташований пункт матеріально-технічного забезпечення кораблів ВМФ Росії – єдине місце постійної присутності російських бойових кораблів у Середземному морі. Ще до початку громадянської війни в Сирії передбачалося перетворити цей пункт на повноцінну військово-морську базу з можливістю базування важких кораблів, включаючи крейсери і авіаносці.
У своїй заяві від 5 квітня ц.р. президент Росії В. Путін зажадав припинити озброєння сирійської опозиції, посилаючись на міжнародні домовленості, що забороняють військові постачання незаконним збройним формуванням, що дестабілізують ситуацію в країнах – членах ООН. При цьому В. Путін підкреслив, що не може бути жодних заборон на постачання зброї чинним легітимним урядам, включаючи сирійський.
Поки що не бомблять
Відповідаючи на поставлене на початку статті запитання: «Чи повториться в Сирії лівійський сценарій?», слід зазначити, що цілком такого варіанту виключити не можна. І більше того, цей сценарій у багатьох своїх аспектах реалізується вже сьогодні, що проявляється в такому: триває широкомасштабна участь іноземних збройних формувань у внутрішньому сирійському конфлікті; тривають постачання американських озброєнь для сирійської опозиції з величезних арсеналів в арабських країнах Перської затоки; країна НАТО – Туреччина – надала свою територію для базування озброєних формувань сирійської опозиції, перетворившись на плацдарм незаконних військових дій проти суверенної держави, з якою до 2011 р. Анкара мала відносини стратегічної співпраці; розвідувальні підрозділи та спецнази країн НАТО діють на території Сирії і готують бойовиків сирійської опозиції в сусідніх країнах; проти сирійського легітимного керівництва на чолі з президентом Б. Асадом західними ЗМІ провадиться оскаженіла інформаційно-психологічна війна, до якої залучені також арабські телеканали «Аль-Джазіра» і «Аль-Арабійя»; як і в Лівії, в лавах сирійської опозиції верховодять радикальні ісламісти.
Напевно, єдина відмінність між подіями в Лівії та Сирії полягає в тому, що авіація і бойові кораблі НАТО поки що не завдають ударів по сирійській території, чому значною мірою заважає присутність російських військових кораблів. Схоже, що відсутність резолюції ООН, яка б дозволяла військове втручання в сирійський конфлікт, країни Заходу особливо не бентежить і вони будуть готові втрутитися, якщо стане очевидною поразка сирійської опозиції.
Сьогодні саме собою напрошується інше запитання стосовно розвитку ситуації в Сирії: хто переможе – сирійська держава чи опозиція? Думаю, що дати однозначну відповідь на це запитання сьогодні не видається за можливе, оскільки подальший розвиток ситуації в Сирії залежить від багатьох чинників. Зі значною часткою впевненості можна прогнозувати лише одне: у разі повалення режиму президента Б. Асада насильницьким шляхом до влади в країні прийдуть угруповання ісламістів, які вже зараз відверто змагаються між собою. Вони дуже довго ділитимуть «лаври переможців», ввергаючи країну в новий виток некерованого хаосу, що зараз можна спостерігати в Лівії.
Проте хотілося б, щоб переміг здоровий глузд і добра воля і щоб сирійський конфлікт був урегульований за столом переговорів, до чого неодноразово закликали президент Б. Асад, ООН, Росія, Китай, Індія, Бразилія та інші країни світу. Сьогодні багато хто не лише в Сирії, але й за її межами, розуміє, що в нинішніх умовах наявний у цій країні державний лад, з Б. Асадом чи з іншим легітимно обраним Президентом, є єдиною гарантією збереження цілісної та суверенної сирійської держави.
